Ракета П-35 стала одним із найяскравіших символів радянської морської міці середини минулого століття. Розроблена в ОКБ-52 під керівництвом Володимира Челомея, ця крилата протикорабельна ракета відкрила епоху загоризонтного ураження кораблів-цілей і донині вражає своєю міццю та витривалістю. Сьогодні, у 2026 році, її модернізований варіант 3М44 «Прогрес» несподівано повертається в бойові дії, демонструючи, як стара техніка може знаходити нове життя в умовах сучасних конфліктів.
З вагою понад чотири тонни, надзвуковою швидкістю та бойовою частиною, здатною потопити крейсер одним ударом, П-35 поєднувала в собі інженерну геніальність і жорстку реальність холодної війни. Вона не просто летіла — вона «бачила» ціль через очі оператора на носії, передаючи живе радіолокаційне зображення назад. Саме тому ракета П-35 стала основою для цілої родини комплексів — від корабельних до берегових «Редут» і «Утьос».
У цій статті ми розберемо кожен аспект: від народження ідеї в 1956 році до сучасних запусків по наземних об’єктах. Для новачків — прості пояснення, для досвідчених — глибокі деталі конструкції, профілів польоту та тактики, яких ви не знайдете в поверхневих оглядах.
Історія створення: як П-35 виросла з П-5
17 серпня 1956 року Постанова Ради Міністрів СРСР № 1149-592 дала старт розробці відразу двох ракет — П-6 для підводних човнів і П-35 саме для надводних кораблів. Головним конструктором став Володимир Челомей, а робота велася в ОКБ-52, яке пізніше перетворилося на НПО «Машинобудування». Конструктори свідомо пішли на зменшення габаритів порівняно з попередницею П-5, щоб ракета краще вписувалася в обмежені простори корабельних пускових установок.
Перший пуск П-35 відбувся 21 жовтня 1959 року. Випробування на переобладнаному сухогрузі ОС-15 проходили на Каспії, де ракети атакували мішені — недобудований есмінець «Київ» і танкер. Один-єдиний влучний удар інертною бойовою частиною розпоров палубу на п’ятдесят метрів і відправив корабель на дно за лічені хвилини. Такі результати одразу показали потенціал нової зброї.
Паралельно будували крейсери проєкту 58 — перші носії П-35. «Грозний», «Адмірал Фокін», «Адмірал Головко» та «Варяг» отримали по дві чотириконтейнерні установки СМ-70. У 1962 році ракету офіційно прийняли на озброєння, а до 1964-го з’явився і варіант П-6 для підводних човнів. Саме тоді вперше в світі створили повноцінну розвідувально-ударну систему з передачею радіолокаційного зображення в реальному часі з літаків Ту-95РЦ і Ту-16РЦ.
Конструкція та технічні характеристики: велетень з турбореактивним серцем
Зовні П-35 нагадує величезну стрілу з високою стрілоподібністю крила та вертикальним стабілізатором знизу. Фюзеляж циліндричний, довжиною близько 10 метрів, діаметром 0,9 метра. Розмах крила — 2,6 метра в розгорнутому стані, але для зберігання в контейнері крила складаються. Стартова маса коливається від 4,5 до 5,3 тонни залежно від модифікації та наявності стартових прискорювачів.
Двигун — турбореактивний КР-7-300 (або 4Д48), який розвиває тягу близько 2,1 тонни на землі. Два твердопаливні прискорювачі СПРД-38 (або подібні) дають початковий імпульс 60 тонн тяги на 1,2–1,5 секунди. Після старту прискорювачі скидаються, і ракета переходить на маршевий режим. Повітрозабірник розташований знизу в хвостовій частині — рішення, яке дозволило зменшити втрати тиску й підвищити ефективність на надзвукових швидкостях.
Ось порівняльна таблиця основних характеристик ракети П-35 та її близького родича П-6:
| Параметр | П-35 (4К44) | П-6 (для ПЛ) |
|---|---|---|
| Довжина, м | 9,8–10 | 10,9 |
| Розмах крила, м | 2,6–2,67 | 2,5 |
| Стартова маса, т | 4,5 | 5,3 |
| Швидкість, М | 1,3–1,5 | 1,5 |
| Дальність, км | 250–300 (до 450 в окремих режимах) | до 400 |
| Висота польоту, м | 100–7000 | 100–7000 |
| Бойова частина | 800–1000 кг фугасно-кумулятивна або ядерна 20 кт | 800–1000 кг або 350 кт |
За даними спеціалізованих військових видань, точність (КВО) становила 0,5–1,5 км на максимальній дальності, а бойова частина 4Г-48 могла пробивати броню сучасних на той час крейсерів і викликати потужний пожежний ефект.
Система наведення: розумний «Антей», який бачить за горизонтом
Найсильнішою стороною П-35 стала комбінована система управління «Антей», розроблена в НИИ-49. На маршовому відрізку ракета летіла на великій висоті — до 7 кілометрів — щоб залишатися в зоні радіовидимості носія. Радари корабля або підводного човна постійно «бачили» ракету, а вона в режимі ретранслятора передавала живий радіолокаційний «картинку» цілей назад.
Оператор на борту носія вручну вибирав найважливішу ціль — наприклад, авіаносець у групі — і давав команду на захват. Після цього ракета різко знижувалася до 100 метрів, переходила на активне самонаведення і йшла в піке на фінальному відрізку. Такий профіль «велика висота — мала висота» робив її майже невразливою для ППО того часу. Крім того, існував повністю автономний режим, коли всі ракети залпу могли стартувати одночасно без постійного керування.
Для наземних цілей систему просто перемикали в режим «Б» — і ракета падала на об’єкт під кутом 80 градусів, немов балістичний снаряд. Саме це якість дозволило П-35 залишатися універсальною зброєю навіть через десятиліття.
Носії: від крейсерів до берегових фортець
На надводних кораблях П-35 встановлювали на крейсерах проєкту 58 («Грозний» та інші) у чотириконтейнерних поворотних установках СМ-70. Кожна установка несла 8 ракет — чотири в контейнерах і ще чотири в погребі для перезарядки в морі. Крейсери проєкту 1134 («Креста I») отримали спарені неперезаряджувані установки КТ-35, де наведення здійснювалося поворотом усього корпусу корабля.
Підводні човни проєктів 651 і 675 використовували варіант П-6 — ракети запускалися тільки у надводному положенні. Берегові війська ВМФ СРСР у 1966 році отримали мобільний комплекс «Редут» на шасі ЗІЛ-135, а в Криму з’явився унікальний стаціонарний «Утьос» (об’єкт 100) у скельних шахтах біля Балаклави. Саме звідти, за даними українських джерел, найімовірніше й здійснювалися запуски в січні 2024 року.
Модернізація до «Прогрес» 3М44: друге дихання старої ракети
У 1982 році на озброєння прийняли глибоко модернізовану ракету 3М44 «Прогрес». Вона отримала покращену помехозащищеність, кращу селекцію цілей і знижену висоту на кінцевому відрізку. Саме цей варіант замінив оригінальну П-35 в берегових комплексах «Редут» і «Утьос». За оцінками на 2021–2026 роки, Росія зберігала близько 8 мобільних установок «Редут» і один шахтний дивізіон «Утьос» у Криму.
Модернізація не вимагала кардинальних змін у конструкції — інженери просто оновили електроніку та алгоритми, залишивши потужний корпус і двигун. Саме тому «Прогрес» досі здатний долати сотні кілометрів і нести важку бойову частину.
Бойове застосування та сучасні реалії: чому стара ракета летить у 2026-му
У мирний час П-35 активно використовували на навчаннях. Одні з найяскравіших — стрільби по «Утьосу» в Криму в липні 2019 року. Але справжнє бойове хрещення для модернізованого варіанта відбулося в січні 2024 року, коли Росія вперше застосувала П-35 (3М44) по території України. Уламки 10-метрового велетня знайшли на місці ударів, а експерти відзначили, що ракету, ймовірно, запустили саме з кримських комплексів.
Чому саме ця «стара» зброя? По-перше, величезні запаси ще з радянських часів. По-друге, потужна бойова частина — майже тонна вибухівки — ідеально підходить для ураження великих наземних об’єктів, де точність не критична. По-третє, комбіноване наведення з низьким фінальним підходом ускладнює перехоплення сучасними ЗРК. Ракета летить швидко, низько і залишає мало часу на реакцію.
Для початківців важливо зрозуміти: П-35 — це не просто «металобрухт». Це доказ, що добре продумана радянська інженерія може працювати навіть через шістдесят років. Для просунутих читачів цікаво, що профіль польоту «високо-низько» досі залишається актуальним тактичним прийомом, який використовують і сучасні розробки.
Ракета П-35 продовжує свою історію, нагадуючи, що в арсеналах великих держав часом ховаються справжні ветерани, здатні несподівано змінити баланс на полі бою. Її потужність, витривалість і універсальність роблять її не просто сторінкою підручника, а живим свідченням еволюції ракетної техніки.