Ніна Матвієнко відійшла 8 жовтня 2023 року в Києві, не доживши лише два дні до свого 76-річчя. Її голос, що століттями зберігав українську душу в народних піснях, затих після тривалої боротьби з онкологічним захворюванням. Легендарна співачка, Народна артистка України та Герой України залишила після себе не просто записи — вона подарувала цілим поколінням відчуття коріння, яке не зітре жодна буря.
Смерть Ніни Митрофанівни стала болісним ударом для мільйонів шанувальників, бо її мелодії супроводжували Україну крізь радянські заборони, незалежність і війну. Дочка Антоніна першою повідомила про втрату, і цього ж дня країна завмерла в скорботі. Сьогодні, у 2026 році, її спадщина продовжує жити в концертах, вулицях, названих на її честь, і серцях тих, хто співає її пісні під час повітряних тривог.
Ця стаття розкриває не лише точну дату та обставини відходу, а й повну картину життя жінки, чиє сопрано стало символом української автентичності. Від бідного поліського села до світових сцен — шлях, сповнений сили, таланту й непохитної любові до рідної землі.
Дата і обставини смерті Ніни Матвієнко
Ранок 8 жовтня 2023 року приніс сумну звістку, яка миттєво розлетілася Україною. Ніна Матвієнко померла в одній із київських лікарень після двох місяців лікування. Їй було 75 років. За два дні, 10 жовтня, вона мала святкувати 76-річчя — день, який тепер назавжди асоціюється з її вічною присутністю в нашій культурі.
Дочка співачки, відома виконавиця Антоніна Матвієнко, написала у соцмережах прості, але проникливі слова: «Мама померла…». Ця фраза стала сигналом для всієї країни. Прощання відбулося 11 жовтня в Національній філармонії України, де лунав її голос у записах. Поховали Ніну Митрофанівну на Звіринецькому кладовищі в Києві — поруч із іншими видатними діячами української культури.
Родина тримала деталі здоров’я в таємниці до останнього, щоб захистити її від зайвої уваги. Але вже за кілька місяців дочка та зять Арсен Мірзоян відкрито розповіли: хвороба тривала майже чотири роки, а діагноз поставили лише наприкінці літа 2023-го. Співачка залишалася сильною й усміхненою навіть у найважчі моменти.
Шлях від поліського села до національної слави
Ніна Митрофанівна народилася 10 жовтня 1947 року в селі Неділище на Житомирщині — п’ятою дитиною в багатодітній селянській родині з одинадцяти дітей. Бідність, тяжка праця на землі, пасовища худоби — таке було її дитинство. Мати Антоніна Ільківна мала чудовий голос і співала в кілька голосів, тож маленька Ніна вбирала народні мелодії разом із повітрям Полісся.
Батьки віддали її до школи-інтернату в Потіївці, щоб полегшити життя великій родині. Там дівчинка стикнулася з труднощами, але й відкрила в собі силу. Згодом вона навчалася в Коростені, займалася акробатикою та легкою атлетикою, а в дев’ятому класі навіть пережила перше кохання. Пізніше заочно закінчила філологічний факультет Київського університету й навіть писала вірші, оповідання та книжки.
Саме в ті роки голос Ніни зазвучав по-новому. Вона не просто співала — вона відроджувала забуті народні пісні, які чула від матері й сусідів. Цей шлях від села до сцени став символом того, як українська культура пробивається крізь усі перешкоди.
Творчий злет: хор Верьовки, «Київська камерата» та світові сцени
У 1968 році Ніна Матвієнко стала солісткою Державного заслуженого українського народного хору імені Григорія Верьовки — і це був початок легенди. Двадцять три роки вона несла автентичний фольклор на найпрестижніші сцени. Потім, з 1991-го, перейшла до Національного ансамблю солістів «Київська камерата», де її народний спів поєднався з академічною глибиною.
Гастролі охоплювали Мексику, Канаду, США, Францію, Корею. Її голос лунали там, де українську пісню раніше майже не знали. Співпраця з композиторами Євгеном Станковичем, Мирославом Скориком та іншими подарувала світу сучасні твори на основі фольклору. Вона записала десятки альбомів, а в її репертуарі зібрано понад 250 народних пісень.
Акторська кар’єра доповнювала співочу: ролі в фільмах «Солом’яні дзвони», «Пропала грамота», телевиставах «Маруся Чурай» і «Катерина Білокур». Її голос озвучував документальні стрічки й навіть мультфільми. Кожен виступ ставав маленьким святом української душі.
| Рік | Нагорода | За що отримана |
|---|---|---|
| 1978 | Заслужена артистка УРСР | Внесок у розвиток українського мистецтва |
| 1985 | Народна артистка УРСР | Майстерність у фольклорному співі |
| 1988 | Державна премія ім. Тараса Шевченка | Збереження народної пісні |
| 2006 | Герой України | Видатні заслуги перед державою |
| 2020 | Орден княгині Ольги II ступеня | Культурний розвиток України |
| 2024 (посмертно) | Національна легенда України | Вічний внесок у культуру |
Дані зведено за інформацією з офіційних джерел і біографічних матеріалів.
Голос, що торкає душу: пісні, які стали народними
«Ой летіли дикі гуси», «Чарівна скрипка», «Квітка-душа» — ці мелодії Ніни Матвієнко знає кожен українець. Її виконання не було просто співом. Воно нагадувало про коріння, про те, як пісня може лікувати рани війни й радянського минулого. Голос звучав як чистий струмок у лісі — природний, глибокий, зворушливий.
Вона збирала й зберігала пісні, які могли зникнути. У книжці «Ой виорю нивку широкую» зібрала понад 250 текстів із репертуару. Це не просто збірка — це скарбниця, яку вона передала нащадкам. Під час Помаранчевої революції та Євромайдану її пісні лунали на майданах, надихаючи людей на боротьбу за свободу.
Навіть у 2022–2026 роках, під час повномасштабної війни, її записи допомагають воїнам і цивільним знаходити силу. Молоді виконавці переспівують її твори, а вулиці в Яготині та Тростянці носять її ім’я. Голос Ніни Матвієнко став частиною національної ідентичності.
Родина та особисте життя легенди
У 1971 році Ніна вийшла заміж за художника Петра Гончара — сина відомого скульптора Івана Гончара. Їхній шлюб тривав усе життя і став опорою для великої родини. У них народилися сини Іван і Андрій та дочка Антоніна, яка пішла материними слідами й стала відомою співачкою.
Родина завжди була поруч. Антоніна часто співала разом із матір’ю на ювілейних концертах. Зять Арсен Мірзоян згадував, як Ніна Митрофанівна до останнього залишалася сильною й усміхненою, навіть коли хвороба давалася взнаки. Діти берегли її спокій і не дозволяли хворобі стати темою для пліток.
Після смерті родина продовжує справу матері: зберігає архіви, організовує концерти й ділиться спогадами, які допомагають зрозуміти, якою теплою й живою була ця жінка поза сценою.
Громадська позиція та роль у збереженні української культури
Ніна Матвієнко ніколи не стояла осторонь. Вона підтримувала Помаранчеву революцію, Євромайдан, брала участь у благодійних проєктах. Як професорка Київського національного університету культури і мистецтв вона виховувала нове покоління виконавців. Була головою журі конкурсів і президентом українського відділення Міжнародної ради фольклорних фестивалів.
Її внесок у культуру важко переоцінити. У часи, коли українську мову й пісню намагалися придушити, вона співала чистою українською й збирала фольклор. Це був акт опору й любові. Сьогодні її приклад надихає артистів, які продовжують боротися за культурну незалежність навіть під час війни.
Останні роки, боротьба з хворобою та прощання
Приблизно чотири роки перед смертю Ніна Матвієнко боролася з онкологією. Діагноз поставили лише в серпні 2023-го після сильного болю в животі. Два місяці в лікарні вона провела з гідністю, сумуючи за домом і рідними. Родина згадує, що навіть у важкі дні вона знаходила сили усміхатися.
Прощання в філармонії стало справжнім народним вшануванням. Тисячі людей прийшли віддати шану. Її голос лунав із колонок, а в серцях — вдячність за все, що вона подарувала Україні.
Спадщина, яка живе: пам’ять у 2024–2026 роках
Після 8 жовтня 2023 року Ніна Матвієнко стала ще ближчою до народу. У 2024 році їй присвоїли звання Національної легенди України. Вулиці в містах отримали її ім’я. Молоді співаки записують кавери, а в школах і університетах вивчають її репертуар як частину культурної спадщини.
Її голос звучить на концертах, у фільмах і навіть на фронті — як нагадування, за що ми боремося. Кожна пісня Ніни Матвієнко — це нитка, яка з’єднує минуле з майбутнім. Вона не пішла. Вона залишилася в мелодіях, які ми співаємо, коли хочемо відчути себе українцями.
Сьогодні, у 2026-му, її історія продовжує надихати. Від села Неділище до світових сцен і далі — в серця мільйонів. Голос легенди лунає далі, сильніше за будь-яку хворобу чи час.