Іранські ракети стали одним із найпотужніших інструментів асиметричної сили на Близькому Сході, здатним стримувати значно сильніших супротивників і проєктувати вплив далеко за межі регіону. Програма, що народилася в умовах виживання під час ірано-іракської війни 1980-х, сьогодні налічує тисячі балістичних і крилатих систем різної дальності, з постійним удосконаленням точності, маневреності та швидкості. У конфліктах 2024–2026 років ці ракети продемонстрували здатність до масованих ударів, здатних перевантажувати навіть найсучасніші системи протиповітряної оборони, водночас зазнаючи суттєвих втрат від превентивних ударів по пускових установках і виробничих потужностях.
Сучасний арсенал Ірану включає як відносно прості рідиннопаливні ракети радянського зразка, так і твердопаливні системи з маневреними боєголовками, які іранська сторона позиціонує як гіперзвукові. Незважаючи на санкції та удари по інфраструктурі, Тегеран продовжує відновлювати запаси, спираючись на внутрішні потужності та обмежену допомогу ззовні. Це створює постійну напругу не лише для Ізраїлю та країн Перської затоки, а й породжує дискусії про потенційну загрозу для південно-східної Європи та навіть віддаленіших цілей.
Іранські ракети — це не просто зброя, а символ технологічної стійкості країни під тиском ізоляції, інструмент стримування та елемент гібридної стратегії, що поєднує прямі удари з підтримкою проксі-груп.
Історія іранської ракетної програми: шлях від копій до власних розробок
Коли в 1980-х роках іракські «Скади» обрушувалися на іранські міста, Тегеран не мав жодної адекватної відповіді. Інженери під керівництвом Хасана Техрані Могаддама почали збирати уламки ворожих ракет, вивчати їх і шукати шляхи відтворення. Перші успіхи прийшли завдяки поставкам з Лівії та Північної Кореї — так з’явилися Shahab-1 і Shahab-2, по суті локалізовані версії Scud-B і Scud-C з дальністю 300–500 км.
Наступний прорив стався наприкінці 1990-х — початку 2000-х, коли Іран отримав доступ до технологій північнокорейської ракети Nodong. На її базі створили Shahab-3 — першу систему, здатну дістати до Ізраїлю. Паралельно розвивалися твердопаливні напрямки: сімейство Fateh з’явилося як мобільна, швидкозапускна альтернатива рідинним монстрам. Ключовим етапом стала поява двоступеневої твердопаливної Sejjil у 2008–2009 роках — ракети з дальністю близько 2000 км, яку важко підготувати до запуску заздалегідь через мобільність.
Після 2010-х програма прискорилася: з’явилися Emad і Ghadr з покращеною точністю, Khorramshahr з важкою бойовою частиною, а з 2023 року — Fattah з маневреною боєголовкою. Усі ці розробки відбувалися під жорсткими санкціями, що змушувало інженерів імпровізувати та використовувати комерційні компоненти або обходити обмеження через треті країни. Результат — арсенал, який західні аналітики вважають найбільшим і найрізноманітнішим на Близькому Сході.
Різноманіття арсеналу: балістичні ракети малої та середньої дальності
Іранські балістичні ракети поділяють переважно на дві категорії за дальністю. Системи малої дальності (до 1000 км) призначені для регіональних цілей — військових баз, аеродромів, енергетичної інфраструктури. Середньої дальності (1000–3000 км) здатні вражати Ізраїль, ключові об’єкти в Перській затоці та теоретично окремі райони південно-східної Європи при зменшеному навантаженні.
| Ракета | Дальність (км) | Тип палива | Бойова частина (кг) | Точність (CEP, м) | Особливості |
|---|---|---|---|---|---|
| Fateh-313 | 500 | тверде | ~350 | 10–30 | Мобільна, швидкий запуск, висока точність для SRBM |
| Zolfaghar | 700–800 | тверде | 450–600 | 10–30 | Маневрена боєголовка, використовувалася в регіональних ударах |
| Qiam-1 | 700–800 | рідке | ~650 | <500 | Безкрила, складніша для перехоплення на кінцевій фазі |
| Ghadr / Emad | 1700–2000 | рідке | ~750 | 300–500 | Вдосконалені варіанти Shahab-3 з кращою точністю та маневреністю |
| Sejjil | 2000 | тверде (двоступенева) | 500–1000 | ~500 | Швидка підготовка до пуску, висока мобільність |
| Khorramshahr-4 (Kheibar) | 2000 (до 3000 з легшою БЧ) | рідке | 1500–1800 | ~30 (за заявами) | Найважча бойова частина в арсеналі, кластерні або унітарні варіанти, MaRV |
| Fattah-1 / Fattah-2 | 1400–1500 | тверде + маневрена БЧ | ~500 | висока (заява про десятки метрів) | Маневрена боєголовка (MaRV/HGV-подібна), заявлені гіперзвукові швидкості Mach 13–15 |
Дані узагальнені з відкритих джерел, включаючи оцінки CSIS Missile Threat та аналітичних центрів. Реальні характеристики можуть відрізнятися через секретність іранської програми.
Твердопаливні системи, такі як сімейство Fateh і Sejjil, дають перевагу в часі підготовки — запуск можливий за лічені хвилини з мобільних установок. Рідиннопаливні, на кшталт Khorramshahr або Ghadr, зазвичай потребують більше часу на заправку, але дозволяють нести важчі бойові частини та зберігати паливо тривалий час у гіперзвукових варіантах. Саме поєднання цих типів створює складну для противника картину загрози: масований удар може поєднувати десятки різних систем, що летять різними траєкторіями.
Крил аті ракети: тиха загроза, що доповнює балістику
Окрім балістичних систем, Іран активно розвиває крилаті ракети наземного базування. Soumar і Hoveyzeh — копії радянської Х-55 з дальністю до 2000–3000 км — здатні летіти на малій висоті, огинаючи рельєф місцевості. Це робить їх складними для виявлення радарами дальнього радіусу дії. Системи типу Paveh або Quds-1 використовуються як для ударів по наземних цілях, так і в морській версії проти кораблів.
У реальних операціях крилаті ракети часто поєднують з дронами Shahed, створюючи насичені атаки, де дешеві безпілотники відволікають увагу ППО, а більш дорогі крилаті та балістичні системи йдуть на прорив. Така тактика насичення — один із ключових елементів іранської доктрини асиметричної війни.
Технологічні амбіції: маневрені боєголовки та гіперзвукові претензії
Найгучніша новація останніх років — сімейство Fattah. Іран заявляє, що Fattah-1 і особливо Fattah-2 оснащені маневреними боєголовками, здатними змінювати траєкторію на кінцевій фазі польоту, у тому числі поза атмосферою. Заявлені швидкості досягають Mach 13–15. У березні 2026 року іранські джерела повідомляли про застосування Fattah-2 під час відповідних ударів.
Західні експерти ставляться до «гіперзвукового» статусу стримано: насправді йдеться швидше про вдосконалені маневрні боєголовки (MaRV), а не повноцінні гіперзвукові планеруючі апарати на кшталт китайських. Проте навіть така маневреність суттєво ускладнює перехоплення системами типу Arrow чи THAAD, бо розрахунок точки зустрічі стає набагато складнішим. Khorramshahr-4 (Kheibar) також демонструє покращену точність — за заявами, близько 30 метрів на дальності 2000 км — і здатність нести важку бойову частину або касетні суббоєприпаси.
Найважливіше: навіть якщо гіперзвукові характеристики перебільшені, комбінація швидкості, маневреності та масованих запусків уже зараз створює реальну проблему для будь-якої регіональної системи ППО.
«Міста ракет»: прихована інфраструктура, що забезпечує живучість
Одна з найцікавіших особливостей іранської програми — розгалужена мережа підземних баз і тунелів у горах Загросу та інших регіонах. Ці «міста ракет» дозволяють зберігати, обслуговувати та запускати ракети з захищених позицій, мінімізуючи вразливість до превентивних ударів. Деякі комплекси мають залізничні колії всередині тунелів, що дає змогу переміщувати пускові установки без виходу на поверхню.
Така інфраструктура стала відповіддю на ізраїльські та американські удари по відкритих позиціях. Після деградації частини пускових у 2025 році Іран прискорив відновлення та розширення підземних потужностей. Виробництво окремих компонентів також частково перемістили під землю або розосередили.
Реальні випробування: уроки атак 2024–2026 років
У квітні та жовтні 2024 року Іран здійснив масштабні удари по Ізраїлю з використанням сотень балістичних ракет і дронів. Більшість була перехоплена, проте окремі ракети досягли цілей, продемонструвавши як можливості насичення, так і прогалини в багатошаровій обороні. У червні 2025 року під час короткої, але інтенсивної війни («12-денна війна») Іран випустив велику кількість ракет, однак ізраїльські та американські удари по пускових і складах суттєво знизили інтенсивність вогню вже за кілька днів.
У лютому–березні 2026 року, під час нової ескалації, Іран знову застосував передові системи — Fattah-2, Ghadr, Emad та Khorramshahr-4. Деякі джерела повідомляли про спроби ударів на більші відстані, включаючи напрямок бази Дієго-Гарсія. Інтенсивність запусків швидко падала, що свідчить про обмежені запаси найсучасніших ракет та ураження виробничих потужностей.
Головний урок цих конфліктів: іранські ракети ефективні як інструмент стримування та психологічного тиску, але в тривалій війні високої інтенсивності арсенал швидко виснажується без надійного захисту пускових і заводів.
Геополітичний вплив та перспективи розвитку
Іранські ракети стали ключовим елементом політики «активного стримування». Вони дозволяють Тегерану загрожувати американським базам у регіоні, ізраїльській території та енергетичній інфраструктурі союзників США, не вступаючи у пряму війну. Через проксі-групи (хусити, окремі іракські формування) Іран поширює технології далі — хуситські удари по судноплавству в Червоному морі частково базуються на іранських розробках.
Для Європи теоретична загроза існує: окремі системи при зменшеному навантаженні можуть діставати до Греції, Болгарії чи Румунії. Проте реальна ймовірність таких ударів низька — основний фокус Ірану залишається регіональним. Після деградації арсеналу в 2025 році Тегеран активно відновлює запаси, імпортуючи компоненти твердого палива та отримуючи технологічну допомогу від Росії та Китаю в окремих напрямках.
Майбутнє програми залежить від кількох факторів: чи вдасться відновити виробництво до довоєнного рівня, наскільки успішними будуть роботи над новими поколіннями маневрених систем і чи не посилить міжнародна ізоляція обмеження на ключові матеріали. Поки що іранські ракети залишаються одним із найсерйозніших стримувальних факторів на Близькому Сході — зброєю, яка не гарантує перемоги у великій війні, але робить будь-яку агресію проти Ірану вкрай дорогою і ризикованою.