Химка, Горпина, Ярина, Текля, Якилина, Охтанаска, Явдоха, Явдокія, Анфися, Пелагея, Неоніла, Одарка, Устина та Мотря колись були звичними для українських родин. Сьогодні ці старовинні імена звучать екзотично, але дедалі частіше повертаються в ужиток.
Походження та народні форми
Більшість поширених імен мають християнське коріння і прийшли в Україну з Візантії після хрещення. Вони закріпилися в церковних календарях. Наші предки мали власні слов’янські імена, як Вовк, Медвідь чи Любава. Християнські форми адаптувалися до української мови та набували народних варіантів.
Канонічне Юхимія стало Химкою, Фекла — Теклею або Веклою, Євдокія — Явдохою, Докією, Вівдею чи Вувдею. Від Євгенії походять Ївга та Югина. Проня — народний варіант від Євфросинії. Від Ірини утворилися Ярина, Орина та Орися. Галя могла позначати як Галину, так і Ганну.
Експерт пояснює: «Нові християнські імена звучали незвично, тому на українському ґрунті канонічні форми набували специфічного звукового оформлення».
Після 1917 року традиція надання імен за календарем поступово слабшала. До середини XX століття зберігалася різниця між міськими та сільськими іменами. Сьогодні мода залежить від сімейних традицій, милозвучності, книг, фільмів та глобалізації.
Серед імен, що повертаються, — Дарина, Одарка, Мелашка, Орися та Оринка. З’являються й нові, як Зоряна. Популярними стають давні слов’янські двокомпонентні імена та їхні жіночі форми.
Старовинні імена — це не лише гарне звучання, а жива історія народу. Кладовища нагадують, як змінювалася мода: імена, звичні сто років тому, сьогодні трапляються дедалі рідше, проте деякі знову набирають популярності.