Надія Савченко нині командує стрілецькою ротою в 112-й окремій бригаді територіальної оборони Збройних Сил України на східному напрямку. Станом на червень 2026 року вона залишається в строю, виконує бойові завдання в районах, де тривають найзапекліші бої за ключові рубежі Донеччини, зокрема в напрямку Покровська. Попри поранення 2024 року та хвилю російських фейків про загибель чи новий полон, які прокотилися 2025-го, військовослужбовиця особисто з’явилася у відео, щоб розвіяти чутки й нагадати: «Надія не вмирає».
Її шлях поєднує небо й землю, полон і свободу, політику й окопи. Від першої жінки-штурмана Мі-24 до Героя України, народної депутатки й тепер — командира роти на передовій. Ця жінка встигла пройти через російські катівні, голодування, суд у Ростові та обмін полоненими, а потім знову добровільно стала до строю, коли почалася повномасштабна війна. Сьогодні її присутність на фронті — це не просто факт служби, а живий доказ того, що сталь характеру гартується саме в найгарячіших точках.
Українці стежать за нею з особливою увагою, бо в її долі втілилася вся драма останніх дванадцяти років: від Майдану й АТО до великої війни й нескінченної боротьби з пропагандою. Вона не зникає з інформаційного поля надовго — з’являється саме тоді, коли ворог намагається стерти її з карти реальності. І щоразу її слова звучать просто, по-життєвому твердо: вона жива, вільна й бореться далі.
Від мрії про небо до полону: як формувалася незламна воїнка
Надія Вікторівна Савченко народилася 11 травня 1981 року в Києві. З дитинства мріяла керувати бойовими літаками, хоча спочатку здобула фах модельєра-дизайнера та рік вивчала українську філологію в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка. Доля привела її в Збройні Сили: спочатку радисткою в залізничних військах, потім у 95-й аеромобільній бригаді. У 2004–2005 роках вона вже воювала в Іраку як стрілець третьої роти 72-го окремого механізованого батальйону.
Після повернення з Близького Сходу вона домоглася направлення до Харківського національного університету Повітряних Сил. Двічі її відраховували як «непридатну до польотів», але Надія повернулася й 2009 року закінчила навчання. Її направили штурманом-оператором на Мі-24 в 3-й окремий полк армійської авіації в Бродах. За плечима — 170 годин нальоту та 45 стрибків з парашутом. Вона стала однією з перших жінок в Україні, які опанували реактивний бомбардувальник Су-24 і бойовий вертоліт Мі-24.
Революція гідності застала її вже досвідченим офіцером. У січні 2014 року Надія брала участь у сутичках на Грушевського, допомагала пораненим, тримала щити, кидала коктейлі Молотова проти водометів. Разом із нею на Майдан ходили мати та сестра Віра. Коли почалася війна на сході, вона написала рапорт на звільнення зі ЗСУ та пішла добровольцем до батальйону «Айдар». 17 червня 2014 року під Металістом на Луганщині її взяли в полон проросійські бойовики.
708 днів у полоні: випробування, що перетворили її на символ
З Луганська Надію перевезли до Донецька, а потім — до Росії. Російські слідчі звинуватили її в коригуванні артилерійського вогню, через який нібито загинули два російські журналісти. Вона оголосила безстрокове голодування, пройшла примусову психіатричну експертизу, провела місяці в одиночній камері у Воронежі. Міжнародні організації визнали її політичною в’язнею.
22 березня 2016 року суд у Ростові-на-Дону засудив її до 22 років ув’язнення. Через два місяці, 25 травня 2016 року, Надію обміняли на двох російських військових розвідників. Вона прилетіла до України на президентському літаку й отримала звання Героя України ще 2015-го — «за незламність волі, громадянську мужність і жертовне служіння Українському народові».
Після звільнення вона написала книгу спогадів «Сильне ім’я Надія», яку презентувала на Львівському книжковому форумі. У ній — не тільки про полон, а й про Майдан, Крим, АТО. Паралельно почалася політична кар’єра: обрання народною депутаткою VIII скликання від «Батьківщини», робота в ПАРЄ, створення власної «Суспільно-політичної платформи Надії Савченко». Саме вона ініціювала так званий «Закон Савченко», за яким день попереднього ув’язнення зараховувався за два дні позбавлення волі. Закон допоміг тисячам людей, але викликав гостру критику через звільнення й серйозних злочинців.
Політика, суперечки та повернення до землі
Політичний шлях Надії був непростим. Вона залишала фракцію, створювала власну платформу, висувала радикальні ідеї щодо обміну полоненими та переговорів. Деякі її висловлювання та зустрічі викликали обурення частини суспільства. 2019 року вона не потрапила до нового скликання парламенту. Проте найгучніші суперечки розгорілися вже під час великої війни.
2024–2025 років народна депутатка Мар’яна Безугла звинуватила Савченко в тому, що її «самовільний наказ на відступ» нібито спричинив прорив під Очеретиним і прискорив наступ росіян на Покровськ. Надія у відповідь звернулася до СБУ та ДБР з проханням перевірити саму Безуглу на державну зраду. Конфлікт вийшов у публічну площину й став ще одним приводом для інформаційних атак.
Але саме в цей період Надія знову опинилася там, де, на її переконання, найбільше потрібна — на передовій.
З 2022 року знову в строю: від Троєщини до гарячих точок сходу
З перших днів повномасштабного вторгнення Надія Савченко повернулася до ЗСУ. Спочатку служила в силах територіальної оборони на Троєщині в Києві — там, де жила. Потім її підрозділ перекинули на фронт. Вона пройшла Авдіївку, Серебрянський ліс на Луганщині, напрямки Харківщини та Мирнограда.
2024 року під час мінометного обстрілу міна засипала бліндаж, у якому перебувала Надія. Її присипало землею та уламками, вона отримала поранення, пройшла реабілітацію й повернулася до виконання обов’язків. Журналіст Володимир Бойко неодноразово підтверджував: «Командує ротою, поранена, але в строю».
Сестра Віра служить у тому ж батальйоні саперкою. Дві сестри — поруч на війні, як колись разом стояли на Майдані.
Де зараз Надія Савченко: командир роти 112-ї бригади ТрО на східному фронті
Станом на початок 2026 року Надія Савченко — майор Збройних Сил України, командир стрілецької роти в 112-й окремій бригаді територіальної оборони. Підрозділ діє на східному напрямку, роту перекидають між найгарячішими ділянками, де потрібна стійка оборона та швидкі дії.
Вона рідко дає інтерв’ю й довго не з’являється в соцмережах — пояснює це турботою про безпеку побратимів. Коли з’являється — то коротко й по суті. У березні 2026 року привітала воїнів з днем народження, написавши: «Сили, Віри і Надії нам усім! Україна Переможе!»
| Період | Подія | Деталі та наслідки |
| 2014 | Полон | Захоплена під Металістом, вивезена до Росії, 708 днів ув’язнення |
| 2016 | Звільнення та обмін | Обміняна на двох російських розвідників, повернулася героєм |
| 2014–2019 | Народна депутатка | Обрана від «Батьківщини», створила власну платформу, ініціювала «Закон Савченко» |
| 2022 | Повернення до ЗСУ | Мобілізована до ТрО Києва, потім на фронт |
| 2024 | Поранення | Бліндаж засипало міною, пройшла реабілітацію, повернулася в стрій |
| 2025 | Спростування фейків | Відео «Я жива» біля калини (травень), «Вільна і жива» (липень) |
| 2026 | Служба триває | Майор, командир роти 112-ї бригади ТрО на східному фронті |
Дані базуються на інформації з відкритих джерел та підтвердженнях журналістів.
2025 рік: російські фейки про загибель і полон та відповідь Надії
У травні 2025 року російський «воєнкор» Володимир Романов заявив, що 11 травня ФАБ-3000 вдарив по штабу 112-ї бригади ТрО й нібито вбив командира роти 131-го батальйону — Надію Савченко. Через кілька днів вона опублікувала відео на тлі квітучої калини: «Хочу всім повідомити: я жива і жити буду всім ворогам на зло, як і живе наша Україна. Надія не вмирає».
Сестра Віра відповіла жорстко: «Незважаючи на те, що кацапів уже немає де ховати в українській землі, вони все хоронять нашу Надію. Надія є і буде! Вгамуйтесь, убогі!»
У липні 2025-го з’явилися нові чутки про полон біля Куп’янська. Надія знову записала коротке звернення: «Не вбили мене. Не в полоні я. Вільна і жива». Російська пропаганда вкотре зазнала поразки.
Чому історія Надії Савченко продовжує надихати навіть у 2026-му
Вона не просто вижила — вона щоразу поверталася сильнішою. Від льотчиці, яка мріяла про небо, до жінки, яка пройшла крізь пекло полону й знову стала до окопів. Від народної любимиці до людини, яку критикують і звинувачують, але яка не зникає з поля бою.
Її слова про калину й незламність — це не пафос. Це позиція людини, яка знає ціну життя й ціну свободи. У часи, коли ворог намагається стерти українську ідентичність через удари по штабах і інформаційні вкиди, такі постаті стають живими маяками. Надія Савченко досі на передовій — не в кріслі, не в студії, а там, де вирішують долю країни щодня.
Вона не обіцяє легких перемог. Вона просто продовжує служити. І саме в цьому — її найбільша сила.