Град-1 — це радянська полкова реактивна система залпового вогню 9К55, створена на базі класичного «Града» спеціально для артилерійських підрозділів мотострілецьких полків та полків морської піхоти. Зі своїм полегшеним шасі ЗІЛ-131, пакетом з 36 напрямних та дальністю стрільби до 15 кілометрів вона забезпечувала швидку та мобільну вогневу підтримку безпосередньо на передньому краї. Система, прийнята на озброєння у 1976 році після розробки, що тривала з 1970-го, поєднувала простоту конструкції, універсальність боєприпасів та здатність діяти в умовах, де важкі дивізійні установки виявлялися надто громіздкими.
Її поява стала логічною відповіддю на тактичні потреби полкової ланки: дати командирам полків власний інструмент для придушення живої сили, неброньованої техніки, мінометних батарей та командних пунктів без очікування підтримки з дивізійного рівня. Легка вага близько 10,5 тонни, нижчий профіль пакету напрямних та екіпаж із трьох осіб робили машину спритнішою, легшою в маскуванні та швидшою в перезарядженні. Понад п’ять сотень одиниць, випущених за роки серійного виробництва, досі нагадують про практичний підхід радянських інженерів до створення зброї «точно під завдання».
У 2020-х роках Град-1 знову опинився в центрі уваги — російські війська активно використовували законсервовані машини в ході повномасштабного вторгнення в Україну, а українські підрозділи застосовували як трофейні зразки, так і ті, що залишилися на зберіганні. Компактність та можливість швидко сховатися в невеликих укриттях, куди не пролізе важчий «Урал», виявилися несподівано цінними на сучасному полі бою.
Історія створення Град-1: від пошукових робіт до прийняття на озброєння
У середині 1960-х радянське військове керівництво чітко усвідомило проблему: дивізійні реактивні системи типу БМ-21 «Град» були надто цінними та громіздкими, щоб постійно «роздавати» їх полкам. Потрібна була власна полкова РСЗВ з дальністю близько 15 кілометрів — достатньо для ураження цілей у тактичній глибині, але водночас легка, мобільна та сумісна з вимогами протирадіаційного, протихімічного та протибактеріологічного захисту.
З 1965 по 1968 рік Тульський державний науково-дослідний інститут точного машинобудування (ТулгосНІДІточмаш, пізніше НПО «Сплав») проводив ініціативні пошукові роботи. У 1970 році вийшла постанова Ради міністрів СРСР № 71-26 від 21 січня, яка офіційно запустила розробку «Град-1». Головним розробником системи стало НПО «Сплав», а створення бойової машини доручили Державному конструкторському бюро компресорного машинобудування під керівництвом головного конструктора А. І. Яскіна.
Результатом стала бойова машина 9П138 на шасі ЗІЛ-131. Пакет напрямних розташували нижче, ніж у «Града», — це одразу спростило ручне заряджання та зменшило силуети машини. Система пройшла всі випробування та була прийнята на озброєння Радянської армії у 1976 році. Виробництво тривало кілька років, загальна кількість перевищила 500 одиниць — цифра невелика порівняно з тисячами звичайних «Градів», але цілком достатня для полкової ланки.
Конструкція та технічні характеристики бойової машини 9П138
Серцем Град-1 стала бойова машина 9П138 — полегшена версія на тривісному повнопривідному шасі ЗІЛ-131 з колісною формулою 6×6. Двигун ЗІЛ-131 — карбюраторний V8 потужністю 150 кінських сил — забезпечував максимальну швидкість 80 км/год та запас ходу до 850 км. Маса машини в бойовому положенні сягала приблизно 10,5 тонни, довжина — близько 6,9–7,0 метра, ширина — 2,5 метра, висота — 2,48 метра. Дорожній просвіт 330 мм дозволяв долати досить серйозне бездоріжжя.
Артилерійська частина складалася з пакету з 36 трубчастих напрямних калібру 122 мм. На відміну від 40-ствольного «Града», тут застосували компактніше компонування — зазвичай два верхні ряди по 10 труб і два нижні по 8. Саме нижче розташування пакету стало однією з головних «фішок» системи: заряджати снаряди стало зручніше і швидше, часто залучивши більше людей з розрахунку або навіть піхоти. Повний цикл перезарядки вручну або за допомогою транспортно-заряджувальної машини 9Т450 займав 12–15 хвилин.
Час переведення з похідного в бойове положення — всього 2–3 хвилини. Машина оснащувалася відкидними упорами з амортизаторами в задній частині для поглинання віддачі. Наведення — ручне або з електроприводом, кут піднесення від 0° до +55°, горизонтальне наведення без розвороту шасі — від -60° до +60°. Пуск можна було здійснювати як з кабіни, так і з виносного пульта на відстані до 60 метрів — це суттєво підвищувало безпеку розрахунку.
Екіпаж складався з трьох осіб. Машина отримала прилад нічного бачення ПНВ-57Е та радіостанцію Р-108М. Температурний діапазон експлуатації — від -40 °C до +50 °C. Усе це робило Град-1 надійним інструментом для полків, які діяли на першій лінії або в умовах обмеженої логістики.
Боєприпаси Град-1: універсальний «інструментарій» для полкової артилерії
Град-1 міг використовувати практично весь спектр 122-мм реактивних снарядів, розроблених для системи М-21 «Град». Це давало полкам гнучкість, якої часто бракувало в інших системах того часу.
- 9М28Ф та 9М22У — основні осколково-фугасні снаряди для ураження живої сили та неброньованої техніки в районах зосередження.
- 9М28С — з відокремлюваною запальною бойовою частиною, ефективний проти складів пально-мастильних матеріалів та легкозаймистих цілей.
- 3М16 — касетний снаряд з п’ятьма протипіхотними мінами ПОМ-2 для створення мінних полів на шляхах відходу противника.
- 9М28К — касетний з трьома протитанковими мінами ПТМ-3, корисний для блокування бронетехніки.
- Додатково застосовувалися димові, агітаційні, постановники радіоперешкод та сучасніші модернізовані варіанти з подовженою дальністю.
Кожен тип снаряда вирішував конкретне тактичне завдання полку: від масованого вогневого нальоту по наступаючій піхоті до дистанційного мінування або створення димових завіс. Розсіювання снарядів становило близько 60 метрів по дальності та 135 метрів у бік — цілком достатньо для накриття площинних цілей на відстані до 15 кілометрів.
Порівняння Град-1 та БМ-21 «Град»: коли легша версія виявляється кращою
| Параметр | Град-1 (9П138) | БМ-21 «Град» (стандартна) |
| Кількість напрямних | 36 | 40 |
| Максимальна дальність (оригінальна) | 15 км | 20+ км (залежно від снаряда) |
| Маса бойової машини | ≈10,5 т | ≈13,7 т |
| Шасі | ЗІЛ-131 6×6 | Урал-375 6×6 |
| Висота пакету напрямних | Нижча (зручніше заряджати) | Вища |
| Екіпаж | 3 особи | 5 осіб (типово) |
| Перевага в умовах | Полк, морська піхота, швидкі маневри, маскування | Дивізія, великі площинні цілі на більшій відстані |
Саме нижче розташування пакету напрямних та менша маса робили Град-1 особливо зручним для підрозділів, які часто змінювали позиції та не мали розгалуженої тилової інфраструктури.
Варіанти системи: колісний та гусеничний «Град-1»
Окрім основної колісної версії 9К55 з машиною 9П138 та транспортно-заряджувальною 9Т450 на ЗІЛ-131, існувала й гусенична модифікація 9К55-1. Бойова машина 9П139 створювалася на базі шасі самохідної гаубиці 2С1 «Гвоздика» або багатоцільового тягача МТ-ЛБу. Транспортно-заряджувальна машина 9Т451 — на МТ-ЛБу. Гусеничний варіант забезпечував кращу прохідність по болотистій місцевості та снігу, хоча й поступався колісному в швидкості та економічності на дорогах.
Обидві версії використовували однакові боєприпаси та мали схожі тактико-технічні характеристики, але гусеничний «Град-1» частіше зустрічався в підрозділах морської піхоти та в районах з важким рельєфом.
Бойове застосування Град-1: Афганістан, пострадянський період та сучасний конфлікт
У радянські часи Град-1 застосовувався під час війни в Афганістані — переважно в полках, що діяли в гірській місцевості, де важчі «Гради» на Уралах іноді виявлялися менш зручними. Після розпаду СРСР система залишилася на озброєнні Росії, Туркменістану, Узбекистану та низки інших країн. В Україні на початку 2010-х було близько 18–20 машин 9П138, але до 2018 року їх зняли з озброєння.
З 2022 року Град-1 знову опинився на полі бою. Російські війська масово розконсервували машини зі складів, проводили навчання мобілізованих артилеристів саме на 9П138. Українські сили застосовували як трофейні зразки, так і ті, що збереглися. У 2026 році, наприклад, полегшена система Град-1 перебувала на озброєнні дивізіону «Реактивна пошта» 148-ї окремої артилерійської бригади ЗСУ. Артилеристи відзначали, що машина зручніша за важчий «Урал» саме завдяки нижчому профілю та можливості швидше заряджати в умовах постійних обстрілів.
Компактність Град-1 дозволяє ховати машину в невеликих ярах та лісосмугах, де стандартна бойова машина на Уралі просто не поміститься — це реальна тактична перевага в умовах сучасної війни дронів та контрбатарейної боротьби.
Чому Град-1 досі актуальний у 2026 році
Попри свій поважний вік, Град-1 не став музейним експонатом. Його головні переваги — низька вартість експлуатації, наявність запасних частин, простота обслуговування та висока мобільність — залишаються затребуваними. У полкових та бригадних структурах, де потрібна швидка реакція без залучення важкої артилерії, така машина ідеально вписується в бойовий порядок.
Сучасні модернізації снарядів дозволяють дещо збільшити дальність, а наявність касетних та мінних варіантів дає можливість виконувати завдання, які раніше покладалися лише на міномети чи інженерні підрозділи. Для підрозділів морської піхоти та легких мотострілецьких формувань Град-1 досі є одним із найзручніших засобів вогневої підтримки безпосередньо на передньому краї.
Система, народжена майже півстоліття тому для дуже конкретного тактичного ніше, виявилася напрочуд живучою. Її історія — це історія не про гучні рекорди, а про практичну, продуману зброю, яка і сьогодні виконує свою роботу там, де важкі системи виявляються надто помітними та неповороткими.