У листопаді 2024 року та січні 2025 року Сергій Жадан записав три частини великої розмови з Ліною Костенко для проєкту Радіо Хартія «Кругова оборона». Опубліковані в липні 2025 року на YouTube-каналі, ці бесіди стали першою масштабною публічною розмовою поетеси після тривалого періоду мовчання в медіа. У них оживають теми війни як випробування, що формує націю героїв, цензури минулого, європейського літературного процесу та особистих виборів, які визначили її шлях. Інтерв’ю відкриває для новачків постать шістдесятниці як символу незламності, а для досвідчених читачів додає нові штрихи до портрета мислительки, чиї парадокси змушують переглядати звичні уявлення про поразки, перемоги та роль літератури в національній пам’яті.
Голос Ліни Костенко, що лунає зі сторінок «Марусі Чурай» чи «Берестечка», давно став моральним орієнтиром для багатьох. У розмові з Жаданом він набуває особливої сили: поетеса, якій у 2025-му виповнилося 95, а в 2026-му — 96 років, говорить прямо, афористично, іноді парадоксально. Вона не грає в публічну гру, не підлаштовується під очікування. Саме тому кожне її слово в інтерв’ю важить як рідкісний камінь у потоці сучасного інформаційного шуму. Слухачі отримують не просто спогади, а живу філософію людини, яка пройшла крізь радянську цензуру, втрати близьких і десятиліть самотності, зберігаючи внутрішню свободу.
Ключові теми переплітаються навколо гідності: від азовастальської трагедії до загиблих молодих поетів сьогодення, від «дивного саду» спогадів про репресованих митців до анонсу історичного роману про Гетьманщину. Інтерв’ю дає відповідь на питання, чому слова Ліни Костенко залишаються актуальними саме зараз — вони допомагають розрізняти ганьбу й трагедію, бачити героїзм там, де інші бачать лише поразку, і розуміти, що справжня нація формується не в комфортні часи, а в горнилі випробувань.
Шлях, що привів до рідкісної розмови
Ліна Василівна Костенко народилася 19 березня 1930 року в Ржищеві на Київщині в родині вчителів. Батько, Василь Григорович, самотужки опанував дванадцять мов і викладав майже всі предмети, прищеплюючи дочці допитливість і повагу до слова. У 1936-му родина переїхала до Києва, де майбутня поетеса закінчила школу й почала писати вірші ще в дитинстві — перший з’явився в 11 років під час війни.
Після Київського педагогічного інституту вона продовжила навчання в Московському літературному інституті імені Горького. Дебютні збірки «Проміння землі» (1957) та «Вітрила» (1958), а особливо «Мандрівки серця» (1961) одразу поставили її в ряд найяскравіших голосів українського відродження. Вона увійшла до плеяди шістдесятників — покоління, яке в часи хрущовської відлиги намагалося повернути літературі щирість і національну пам’ять після сталінських репресій.
Але за відлигою прийшло нове похолодання. Деякі книги, зокрема «Зоряний інтеграл» (1962), знищили тиражем. Поетеса пережила шістнадцять років без публікацій. Замість того щоб пристосовуватися й писати під соцреалізм, вона обрала мовчання як форму опору. «Те, в чому тобі відмовлено, — те тобі не потрібно», — пояснила вона пізніше. Цей вибір сформував її характер: замкнутість, зосередженість на внутрішньому світі й відмова від будь-яких компромісів.
| Рік | Подія або твір | Значення для життя та творчості |
| 1930 | Народження в Ржищеві | Початок шляху в родині вчителів, де батько прищепив любов до мов, знань і чесності |
| 1957–1961 | Перші збірки («Проміння землі», «Вітрила», «Мандрівки серця») | Швидке визнання, входження до кола шістдесятників, формування власного голосу |
| 1962 | Заборона та знищення тиражу «Зоряного інтеграла» | Перше серйозне зіткнення з цензурою, початок довгого періоду замовчування |
| 1979 | «Маруся Чурай» (роман у віршах) | Шевченківська премія 1987 року, прорив у переосмисленні історії через жіночий голос і народну пам’ять |
| 1999/2010 | «Берестечко» | Глибокий історичний погляд на трагедію, що вчить розрізняти поразку й ганьбу |
| 2010 | «Записки українського самашедшого» | Дебют у прозі, гостра сатира на сучасність і пошук ідентичності |
| 2024–2025 | Запис інтерв’ю з Сергієм Жаданом | Перша велика публічна розмова після багаторічного мовчання, анонс нового роману |
| 2026 | Презентація збірки «Вітер з Марса» | Нові вірші, включно з воєнними, що підтверджують триваючу творчу активність |
Ця хронологія показує не просто дати, а еволюцію людини, яка перетворила цензуру на внутрішню свободу, а самотність — на простір для глибокої думки.
Обставини запису: чому саме Жадан і чому саме тоді
Розмова відбулася в межах проєкту «Кругова оборона», заснованого Сергієм Жаданом разом із бійцями 13-ї бригади Національної гвардії. Жадан — письменник, музикант і військовослужбовець — приїхав до поетеси разом з Іваном Малковичем. Записали дві зустрічі: у листопаді 2024-го та січні 2025-го. Три частини вийшли на YouTube-каналі Радіо Хартія в липні 2025 року під назвами, що відображають суть: «Як добре, що нам так погано», «Не хочу грати в сатанинському спектаклі» та «В нашій літературі кожна людина потрібна».
Для багатьох це стало несподіванкою. Ліна Костенко десятиліттями уникала камер і мікрофонів, вважаючи, що справжня розмова відбувається на сторінках книг. Згода дати інтерв’ю саме Жадану мала символічний характер: два покоління, два типи творчості — поезія й проза, фронт і тил — зустрілися в момент, коли Україна знову бореться за існування. Формат вийшов далеко за межі класичного літературного інтерв’ю: більше філософії, спогадів, болючих питань і несподіваних парадоксів.
Війна як народження нації героїв: перша частина
Жадан почав із найгострішого — повномасштабного вторгнення. Ліна Костенко не уникає болю. Вона говорить про Маріуполь, «Азовсталь», Оленівку. Для неї це не просто «локальна поразка», а частина більшої картини, де героїзм не скасовує трагедії, але надає їй іншого виміру. «Там, де героїзм, немає поразки», — одна з її ключових думок.
Особливо сильно прозвучала оцінка українського народу: «Мені здається, що достойнішого народу зараз, аніж українці, немає. Справжні українці. Просто витримати війну з такою державою, як Росія, розумієте». Вона бачить, як «виникає з нації — народ», як хлопці, що «росли, росли і виросли», тепер зустрічають у селах на колінах. Це не пафос, а констатація: війна з 2014 року, а особливо після 2022-го, загартувала характер нації.
Парадокс, винесений у назву частини, звучить так: «Як добре, що нам так погано». Пояснення просте й глибоке водночас. Європа, яка давно живе в комфорті, розслабилася й перестала цінувати свободу. Україна ж, загартована бідою й втратами, не має часу заспокоїтися. «Нам нема коли заспокоїтись», — каже поетеса. Цей парадокс пояснює, чому саме в найважчі часи українці демонструють таку єдність і стійкість.
У цій же частині вона анонсує новий історичний роман про добу Гетьманщини та участь українців у формуванні Російської імперії. Не героїчна оповідь, а складний аналіз: чому «розумні хлопці» з Глухова ставали міністрами, яку роль відігравали Феофан Прокопович чи інші постаті. Книга, над якою вона працювала в 2025-му, мала розкрити коріння імперської ідеології без спрощень.
Тіні минулого та європейський горизонт: друга частина
Друга розмова переносить слухача вглиб літературної історії. Ліна Костенко згадує 1920–1960-ті, Тичина, Бажан, Кочур, Лукаш, Вінграновський. Вона говорить про страждання під цензурою: хтось друкувався під чужими прізвищами, вона ж шістнадцять років не друкувалася взагалі. «Можна втратити горизонт», — визнає вона. Саме тому після заборони вона постановила: якщо тобі відмовлено — не треба.
Особливо зворушливо звучить спогад про «дивний сад Івашкевича» — вірш польського поета, де герой проходить повз тіні. Для Ліни Костенко це сад втрачених друзів і колег, тіні репресованих і загиблих. Вона зізнається, що в молодості не розуміла, наскільки це буквально: «тіні ходять — і все». Цей образ стає метафорою всього її покоління.
Розмова торкається й перекладів, яких вона не публікувала, і радості спілкування, яку втратила через довгі роки самотності. «Живу собі замкнута й одна. Бо так звикла», — чесно говорить вона. Ця замкнутість — не слабкість, а свідомий вибір людини, яка не хотіла грати в «сатанинському спектаклі» системи.
Рубікон сьогодення і загиблі поети: третя частина
Третя частина — про сучасних поетів і майбутнє літератури. Ліна Костенко бачить нинішній момент як «рубікон»: приходять молоді з таким досвідом, якого раніше не було. Вона молиться, щоб вони вижили, бо «їх стільки загинуло, що треба буде про них написати». Згадує Максима Кривцова, Іллю Чернілевського, Олену Герасим’юк, Любові Якимчук, Ярину Чорногуз — імена, які вже стали символами.
«В нашій літературі кожна людина потрібна», — підкреслює вона. Це не просто заклик, а переконання: література — це не ієрархія зірок, а спільна тканина, де кожен голос важливий. Для неї важливо фіксувати цей досвід, бо війна створює нову хвилю поетів, чиї твори читатимуть в окопах і після перемоги.
Парадокси, вибір і життєва філософія
«Як добре, що нам так погано» — не цинізм, а глибоке розуміння: бідa не дає розслабитися й втратити пильність, на відміну від ситого спокою.
Ліна Костенко послідовно розрізняє ганьбу й трагедію. Берестечко для неї — трагедія, а не ганьба, бо в ній є майбутній урок. Так само й сучасні поразки не скасовують героїзму. Вона вчить бачити за зовнішньою поразкою внутрішню перемогу духу.
Її життєвий вибір — жити замкнуто, не шукати публічності, не йти на компроміси — став формою захисту. «Я собі колись постановила: те, в чому тобі відмовлено, — те тобі не потрібно». Ця формула допомогла їй зберегти себе в часи, коли багато хто ламався.
Творчі плани та нова книга поезій
Під час інтерв’ю поетеса говорила про завершення історичного роману. У 2026 році вона презентувала нову поетичну збірку «Вітер з Марса» у видавництві «А-ба-ба-га-ла-ма-га». До неї увійшли вірші останніх десятиліть, включно з написаними під час повномасштабної війни та навіть у 2026-му. Книга швидко стала бестселером — перший наклад у десять тисяч примірників розібрали ще до виходу.
Це підтверджує: навіть у 96 років Ліна Костенко продовжує творити. Її слова, сказані в інтерв’ю, і нові вірші — ланки одного ланцюга: чесність перед історією, перед собою і перед читачем.
Відлуння в суспільстві та чому варто почути цей голос
Інтерв’ю спричинило резонанс. Дехто критикував за те, що не всі імена репресованих прозвучали детально. Інші — зокрема історики та правозахисники — захищали: це особиста розмова, а не лекція з історії дисидентського руху. Для багатьох Ліна Костенко залишається явищем масштабу Шевченка чи Франка — людиною, чия постать змушує пишатися українською культурою.
Для початківців інтерв’ю — найкращий вхід у її світ: зрозуміла мова, живі приклади, пояснення складних речей простими словами. Для просунутих читачів — можливість побачити, як особиста доля переплітається з національною історією, як парадокси стають інструментом глибшого розуміння.
Слова, записані в тій розмові, продовжують жити. Вони нагадують, що гідність не дається даром, що героїзм народжується в найважчі часи, а література — це не розвага, а спосіб зберегти себе й націю. Голос Ліни Костенко, навіть у самотності, залишається одним із найчіткіших орієнтирів у бурхливому морі сучасності.