Дмитро Коцюбайло, відомий під позивним «Да Вінчі», став одним із найяскравіших символів українського добровольчого руху. Народжений 1 листопада 1995 року в прикарпатському селі Задністрянське, він перетворився з юного художника на командира елітного підрозділу ЗСУ, який 9 років не знімав форми. Перший доброволець, удостоєний звання Героя України ще за життя, він уособлював ту незламну силу, що не дозволяє ворогу пройти далі. Його «Вовки Да Вінчі» — це не просто батальйон, а жива легенда, яка продовжує битися й сьогодні, навіть після загибелі командира 7 березня 2023 року під Бахмутом.
Його бойовий шлях почався на Майдані в 18 років і тривав до останнього подиху. Дмитро знищував ворожі опорні пункти, визволяв міста й села, командував сотнями бійців і завжди ставив життя кожного солдата понад усе. Поранений у Пісках танковим снарядом, він повернувся на фронт за три місяці і ніколи не зупинявся. Сьогодні його ім’я носять вулиці в десяти містах, монумент на Аскольдовій могилі в Києві та стела на Драгобраті. Сестра-близнючка Олександра продовжила справу брата, підписавши контракт з батальйоном, а документальний фільм і книги зберігають його слова для нових поколінь.
Спадщина Дмитра Коцюбайла виходить далеко за межі фронту. Він став взірцем для тисяч українців, які бачать у ньому не просто воїна, а людину, що поєднала в собі ніжність художника і сталь командира. У 2026 році батальйон «Вовки Да Вінчі» веде бої на Покровському напрямку, а його ім’я лунає в школах, музеях і на щорічних вшануваннях. Це історія, яка вчить: справжня сила народжується з любові до рідної землі.
Дитинство на Прикарпатті: від пензля до перших принципів
Дмитро Іванович Коцюбайло народився в багатодітній родині — брат Іван і чотири сестри, серед яких близнючки Олександра та Ангеліна. Прадід воював у лавах УПА, і ця сімейна традиція опору глибоко закарбувалася в серці хлопця. У Бовшівській загальноосвітній школі він був звичайним школярем, але вже тоді вирізнявся допитливістю: грав у футбол, плавав на байдарках, захоплювався тенісом і, головне, малював. Закінчив Івано-Франківський професійний будівельний ліцей, а потім навчався на художника в Івано-Франківську.
Позивний «Да Вінчі» виник саме з цієї пристрасті. Хлопець створював справжні шедеври — від портретів до складних композицій. У бабусиному будинку він облаштував власний міні-музей: збирав старовинний посуд, годинники, електроприлади. Частина цих експонатів нині зберігається в музеї Бовшевської гімназії, яка носить його ім’я. Мама Оксана згадувала, як колеги питали не «як Діма», а «як Да Вінчі». Він допомагав з молодшими сестрами, називав маму на «ви» — жест поваги, що говорив більше, ніж слова.
Цей спокійний, творчий підліток уже в 17 років відчув поклик. Революція Гідності 2013–2014 років стала для нього точкою неповернення. З коктейлем Молотова в руках на Майдані він зробив вибір, який змінив усе.
Майдан і перші кроки на війні: 2014 рік
Після Майдану Дмитро Коцюбайло не повернувся до пензлів. У 18 років він вирушив на Донбас у складі Добровольчого українського корпусу «Правий сектор». Спочатку командував взводом, а вже 2015-го — ротою. Бої в Пісках, Карлівці, Авдіївці, Степанівці, біля Савур-Могили та Старогнатівки стали його бойовим хрещенням.
У жовтні 2014 року під Пісками танковий снаряд влучив поруч. Уламки розірвали губу, вибили зуб, перебили ключицю, пошкодили ребра. Поранення було важким, але через три місяці він знову стояв у строю. Цей епізод став символом його характеру: біль не зупиняє, коли йдеться про Україну.
Саме в цей період сформувалася легендарна штурмова рота «Вовки Да Вінчі». Дмитро особисто відбирав бійців, навчав їх і вів у бій. Його принцип — «піклуватися про кожного» — став основою підрозділу.
Командування «Вовками Да Вінчі»: від роти до батальйону
17 березня 2016 року Дмитро офіційно очолив 1-шу окрему штурмову роту ДУК ПС. Підрозділ здобув славу як один із найефективніших на фронті. У 2020 році його обрали членом Проводу Національно-визвольного руху «Правий сектор». А навесні 2022-го, з початком повномасштабного вторгнення, рота перетворилася на 1-й окремий механізований батальйон «Вовки Да Вінчі» в складі 67-ї окремої механізованої бригади ЗСУ.
Батальйон брав участь у битві за Київ, звільненні Харківщини, боях на Херсонщині та Слобожанському контрнаступі. Дмитро завжди йшов першим, показуючи приклад. Побратими згадують: «Ми завжди йшли за ним у бій. Він був найкращим командиром, лідером і взірцем націоналіста».
Його лідерство було не про накази, а про довіру. Кожен боєць знав: Да Вінчі не залишить пораненого, не забуде про тил і завжди знайде спосіб виконати завдання.
Нагороди, визнання та людська сторона
30 листопада 2021 року президент Володимир Зеленський вручив Дмитру Коцюбайлу орден «Золота Зірка» Героя України. Він став першим добровольцем і наймолодшим командиром, хто отримав це звання прижиттєво. Серед інших нагород — Орден «Народний Герой України» (2017), Хрест бойових заслуг (посмертно, 2023) та відзнака «Національна легенда України» (посмертно, 2023).
| Рік | Подія / Нагорода | Деталі |
|---|---|---|
| 2014 | Початок бойового шляху | Вступ до ДУК ПС, перші бої на Донбасі |
| 2014 | Поранення в Пісках | Танковий снаряд, повернення через 3 місяці |
| 2016 | Командування ротою | 1-ша окрема штурмова рота «Вовки Да Вінчі» |
| 2021 | Герой України | Перший доброволець прижиттєво |
| 2022 | Переформування в батальйон | Включення до 67 ОМБр ЗСУ |
| 2023 | Загибель | 7 березня під Бахмутом |
За даними Енциклопедії Сучасної України, Дмитро знищив десятки ворожих опорних пунктів і велику кількість техніки.
Особисте життя було таким же щирим, як і служба. З 2017 року він зустрічався з медиком Аліною Михайловою («Ульф»). Вони жили в крихітній кімнатці 2 на 2 метри разом із собаками, а Дмитро вчив її говорити «кохаю» замість «подобається». У лютому 2022-го подарував їй собаку Х’юго. Аліна була поруч навіть під час останнього поранення — намагалася врятувати коханого.
«Іноді треба просто встати й зробити. Встати і піти вбивати ворогів», — ці слова Да Вінчі стали мантрою для багатьох.
Останній бій під Бахмутом
7 березня 2023 року батальйон утримував позиції біля Часового Яру після успішної операції на трасі до Хромового. Троє — Да Вінчі, його заступник «Капуста» та боєць «Мітчел» — опинилися під артилерійським обстрілом. Вибух стався біля під’їзду. Дмитро отримав осколкове поранення в шию. Попри швидку евакуацію, поранення виявилося несумісним з життям. Він знепритомнів дорогою до шпиталю.
Поховали Героя 10 березня 2023 року на Аскольдовій могилі в Києві. Прощання на Майдані Незалежності зібрало тисячі людей, включно з президентом, головнокомандувачем і міністрами.
Спадщина, що живе в 2026 році
Після загибелі Дмитра Коцюбайла його батальйон реорганізували в 1-й окремий штурмовий батальйон імені Героя. Новим командиром став Сергій Філімонов «Філя» у 2024 році. Підрозділ продовжує бої на Покровському напрямку, а в лютому 2026-го представники батальйону провели адвокаційні візити до Данії та Швеції, ділячись досвідом сучасної війни.
Ім’я Да Вінчі присвоїли вулицям у Авдіївці, Запоріжжі, Івано-Франківську, Краматорську, Куп’янську, Нікополі, Покровську, Харкові, Яготині та інших містах. У Києві та Дніпрі з’явилися сквери, у Львові — фонтан. 21 листопада 2024 року на Аскольдовій могилі відкрили монумент. У 2025-му стелу, перенесену з Донеччини, встановили на Драгобраті. Вийшли документальний фільм «Да Вінчі» та книги, присвячені його життю.
Сестра Олександра у вересні 2024 року підписала контракт з батальйоном. Брат Іван, на жаль, помер у 2024 році. Але дух Да Вінчі живе в кожному, хто стає до лав. Школи відкривають музеї його пам’яті, а нові покоління вивчають його шлях як урок справжньої любові до України.
Його історія не закінчується. Вона продовжується в кожному «Вовку», в кожному, хто обирає діяти замість чекати. Дмитро Коцюбайло показав: навіть якщо пензель замінює автомат, художник може стати непереможним воїном.