Ауріка Ротару — самобутня народна артистка України, чия творчість народилася з буковинських мелодій і родинної любові до пісні. Народжена 1958 року в селі Маршинці на Чернівеччині, вона виросла в багатодітній родині, де музика звучала щодня — від народних мотивів до спільних сімейних вечорів. Її шлях проліг повз тінь слави старшої сестри Софії, через радянські філармонії, гастролі світом і особисті випробування, і сьогодні, у 2026 році, вона продовжує нести українську пісню як посол культури, об’єднуючи українців на різних континентах.
У голосі Ауріки поєдналися ніжність молдовських коренів і сила української душі. Вона не просто виконує пісні — вона проживає їх, передаючи слухачам тепло буковинських виноградників, смуток розлук і радість відродження. Її історія — це приклад того, як талант, наполегливість і відданість родинним цінностям допомагають залишатися собою навіть у тіні великих імен і в часи великих потрясінь. Сьогодні Ауріка не лише співає, а й активно підтримує військових на благодійних концертах, ділиться сімейними спогадами та надихає онучок, які вже ступають на сцену.
Її репертуар охоплює балади про кохання й свободу, душевні дуети з сестрами та свіжі аранжування класики, як-от «Червона рута». Усе це робить Ауріку Ротару не просто виконавицею, а берегинею живої пісенної традиції, яка звучить актуально й у 2026 році.
Коріння на буковинській землі
У селі Маршинці Новоселицького району Чернівецької області, де виноградні лози обплітають пологі пагорби, а повітря наповнене ароматами трав і землі, 22 жовтня 1958 року народилася Аурелія Михайлівна Ротару. Батьки — Михайло Федорович і Олександра Іванівна — вирощували виноград і вели господарство. У родині росло шестеро дітей: Зінаїда, Софія, Лідія, Анатолій, Євген і наймолодша Ауріка. Вдома спілкувалися молдавською, зберігаючи етнічну ідентичність у багатонаціональному краї Буковини.
Дитинство минало в праці й музиці. Дівчинка годувала курей і гусей, допомагала по господарству, а вечорами родина збиралася за піснями. Уже в чотири роки Ауріка вперше вийшла на сцену в сусідньому селі — стала на табуретку, поряд грав акордеоніст, і за виступ зібрали один карбованець. Сусіди дивувалися чистому голосу малечі. У п’ять років вона виступила на чернівецькому телебаченні разом із сестрами — у домі був один із перших телевізорів, і вся вулиця збіглася дивитися.
Шкільні роки принесли акробатику та активну участь у художній самодіяльності. Після восьми класів у Маршинцях Ауріка ходила пішки до Новоселиці на молдавську школу. Музика вабила все сильніше. Батьківська хата досі залишається для неї точкою опори — туди вона приїжджала навіть на початку повномасштабної війни, щоб відчути зв’язок із землею предків.
Освіта та перші кроки на професійній сцені
1980 року Ауріка закінчила Чернівецьке музичне училище імені Воробкевича за диригентсько-хоровим відділенням. Того ж року почалася офіційна кар’єра — вона стала солісткою ансамблю пісні й танцю «Черемош» при Чернівецькій філармонії. Разом із сестрою Лідією дуетом виконували «Primăvară» — весняну пісню, яка миттєво запам’ятовувалася. Колектив гастролював Україною, давав концерти в Палаці «Україна» в Києві.
Пізніше працювала у Вінницькій та Кримській філармоніях. Брала участь у фестивалях «Кримські зорі», «Київська весна», «Білі ночі» в Санкт-Петербурзі, «Ширше коло», «Пісня року». Гастролі з Софією відкривали нові горизонти — виступи в Австралії перед великою українською діаспорою в Сіднеї, Мельбурні, Канберрі та в Ізраїлі. Сестри рідко співали втрьох, але ці моменти ставали справжніми сімейними святами за лаштунками.
У 1985 році Ауріка отримала диплом Одеського педагогічного інституту імені Ушинського. Це дало ґрунтовну базу для розуміння вокальної педагогіки та хорової культури, що пізніше допомогло в сольній роботі.
Сестринські гармонії та підтримка родини
Зв’язок Ауріки з сестрами — особлива сторінка. Софія, Лідія та Ауріка росли в різних містах після переїздів, але музика завжди повертала їх разом. Лідія запросила молодшу сестру до «Черемошу» — так народився перший професійний дует. Спільні виступи з Софією на гастролях перетворювалися на теплі зустрічі: у готельних номерах сестри ділилися новинами, сміялися, підтримували одна одну.
У 1990-ті роки Ауріка виступала з Софією перед українськими громадами за кордоном. Ці концерти не просто збирали повні зали — вони зберігали культурний зв’язок поколінь, які опинилися далеко від Батьківщини. Сьогодні, коли всі сестри стали вдовами, Ауріка часто згадує ці миті єдності. Вона підтримує зв’язок із Зінаїдою в Кишиневі, Лідією в Чернівцях і Софією під Києвом. Родина залишається головною опорою навіть після десятиліть на сцені.
Соло кар’єра: власний голос і репертуар
З 1987 року, після одруження та народження доньки, Ауріка почала сольну кар’єру в Києві. Вона створювала власні програми, шукала репертуар, співпрацювала з композиторами, зокрема з Олександром Тищенком. У студіях записувала пісні, які ставали візитівкою: «Я так хочу», «По любові», «Щастя — вільний птах», «Я не можу без тебе», «Лист», «Згадай мене».
Її голос — теплий, з легкою хрипотою, повний емоцій — ідеально пасував до ліричних балад і душевних історій. У 1994–2006 роках вийшли альбоми та збірки: «Альбом стрілецьких пісень», «Прімевара», «Я не можу без тебе», «День за днем», «Не живу не люблячи», «Щастя — вільний птах». Пісні «Моя Молдова», «Буковина», «Кохання з ароматом кави», «Вишиття — життя», «Остання вишня» та «Меланколіє» (включаючи дуетні версії) показують діапазон — від фольклорних мотивів до сучасної естради.
Особливо символічним став крок напередодні 2025 року: Ауріка придбала права на «Червону руту» Володимира Івасюка на двадцять років у його сестри, зробила нове аранжування й виконала пісню на фестивалі «Покоління» в Києві. Це не просто данина класиці — це спосіб зберегти й оновити українську пісенну спадщину.
Визнання та державні нагороди
Талант і праця отримали офіційне визнання. 1996 року Ауріка стала заслуженою артисткою України. 2017-го нагороджена орденом княгині Ольги III ступеня. 2019 року — найвище звання: народна артистка України. Ці відзнаки підкреслюють її внесок у розвиток української естради та збереження культурних традицій.
У 2025 році відбувся великий ювілейний концерт у Жовтневому палаці в Києві — 45 років творчої діяльності. На сцені лунали не лише пісні, а й демонструвалися реставровані сімейні фотографії з архіву Ауріки. Це був вечір спогадів і вдячності публіці.
У червні 2026 року на VI Міжконтинентальному радіофестивалі «Співай рідною» в Сакраменто (США) Ауріка отримала відзнаку «Посол української пісні». Вона подякувала організаторам за визнання багаторічної роботи з популяризації української музики у світі та наголосила, що пісня об’єднує українців незалежно від відстані та кордонів.
| Рік | Подія | Значення для кар’єри |
|---|---|---|
| 1980 | Початок роботи в ансамблі «Черемош» | Перший професійний колектив, гастролі Україною |
| 1987 | Старт сольної кар’єри в Києві | Власний репертуар, студійні записи |
| 1996 | Звання заслуженої артистки України | Офіційне визнання на державному рівні |
| 2017 | Орден княгині Ольги III ст. | Висока державна нагорода за внесок у культуру |
| 2019 | Звання народної артистки України | Найвище визнання в українській естраді |
| 2025 | Ювілейний концерт у Жовтневому палаці | 45 років кар’єри, сімейні фото на сцені |
| 2026 | Відзнака «Посол української пісні» | Міжнародне визнання культурної місії |
Особисте життя: щастя, втрата та сила продовження
1987 року Ауріка вийшла заміж за Володимира Васильовича Пігача. Чоловік був щедрим, добрим і розумним — ідеальним у її очах. Вони виховали доньку Анастасію. 3 жовтня 2005 року Володимир помер від інсульту у 45 років. Ауріка більше не виходила заміж. Вона часто згадує, що після такої людини важко зустріти рівну, і продовжує берегти світлу пам’ять про нього.
Сьогодні Ауріка — бабуся двох онучок: Ауріки (майже 13 років) та Вероніки (9 років). Дівчатка займаються великим тенісом, англійською, навчаються в українській школі. Вероніка ходить на вокал і любить співати — бабуся радить не зупинятися. Одна з онучок носить ім’я Ауріка, ніби продовжуючи сімейну музичну лінію.
Після втрати Ауріка залишила київську квартиру дітям і оселилася за містом. Там вона вирощує квіти, доглядає за пташками, гуляє з песиком, якого називає «дитиною». Вечорами спілкується з дачними сусідами — простими, щирими людьми. Такий спосіб життя дає сили для нових виступів і внутрішньої рівноваги.
Сучасна місія: пісня як зброя і міст
У час повномасштабної війни Ауріка чітко визначила свою позицію. Вона перестала спілкуватися з росіянами, відмовилася від пропозицій російських телеканалів знімати програми. Натомість проводить благодійні концерти на підтримку військових — у Василькові, на Буковині та в інших містах. Корпоративні заходи вважає недоречними під час війни.
У березні 2026 року вона виступила з піснею «Меланколіє» на благодійному концерті. У червні отримала відзнаку посла української пісні на міжнародному фестивалі в США. У соцмережах ділиться думками про єдність: «Разом ми сильніші. Разом ми можемо більше». Її слова знаходять відгук у серцях тисяч українців, які слухають її пісні як символ незламності.
Ауріка також подбала про мову — найняла репетитора з української, щоб вільно й точно висловлювати думки. У родині, де з дитинства звучала молдавська, вона свідомо обрала українську сцену і українську ідентичність, не зраджуючи коренів.
Спадщина, що триває
Ауріка Ротару не зупиняється. Вона планує нові концерти, працює над репертуаром, ділиться сімейними історіями. Її онучки вже торкаються мікрофона — і це найкраще підтвердження, що пісня в родині Ротару не просто професія, а спадок, який передається від серця до серця.
Голос Ауріки звучить у 2026 році так само щиро й сильно, як і чотири десятиліття тому. Він несе в собі і ніжність буковинського села, і мужність жінки, яка пройшла через втрати й не зламалася. Для просунутих слухачів її творчість — це глибокий культурний код Буковини та української естради. Для початківців — приклад того, як талант і людяність творять справжню зірку, яка залишається близькою до людей.
Пісня Ауріки Ротару продовжує об’єднувати. І це — найголовніше, що вона дарує слухачам сьогодні.