Законопроекти, які намагаються обмежити критику влади, регулярно з’являються в українському парламенті і щоразу викликають бурю емоцій. Вони позиціонуються як захист честі, гідності та національної безпеки, але на практиці часто стають інструментом, що загрожує свободі слова, журналістським розслідуванням і звичайному праву громадян висловлювати думку. Станом на 2026 рік найгостріші дискусії точаться навколо змін до Цивільного кодексу та Кримінального кодексу, які можуть радикально змінити правила гри для публіцистів, активістів і простих українців.
Суть полягає не лише в конкретних нормах, а в балансі між правом на репутацію посадовців і конституційним правом на критику. Коли законопроект дозволяє легко судитися за «суб’єктивну думку» або автоматично визнавати інформацію недостовірною без судового вироку, суспільство ризикує втратити один із головних стовпів демократії — відкритий діалог з владою. Це не абстрактна теорія: такі ініціативи вже призводили до самоцензури медіа та зростання напруги в суспільстві.
Актуальні спроби, як-от рекодифікація Цивільного кодексу та посилення кримінальної відповідальності за заклики, змушують глибше задуматися про майбутнє свободи слова в Україні. Вони відображають старі страхи влади перед гострою критикою і водночас намагаються адаптуватися до цифрової реальності, де кожен коментар у соцмережах може стати приводом для позову.
Історія спроб обмежити критику влади в українському парламенті
Ідея ввести відповідальність за «підрив авторитету влади» не нова. Ще в 2015 році нардеп Костянтин Матейченко зареєстрував законопроект №2225, який пропонував карати виправними роботами, арештом чи навіть позбавленням волі до трьох років за дії, спрямовані на підрив авторитету органів влади. Текст містив формулювання про «цинічне, зневажливе ставлення» до держави, що фактично прирівнювало гостру критику до злочину. Суспільство відреагувало миттєво — правозахисники назвали норму радянською калькою, і законопроект швидко відкликали.
У 2023 році хвиля піднялася знову. Депутати від «Слуги народу» внесли №9223, який націлювався на фейкові акаунти в соцмережах, що поширюють недостовірну інформацію на шкоду національній безпеці. Офіційно йшлося про боротьбу з ботофермами та російським впливом під час війни, але критики одразу побачили загрозу для звичайних користувачів, які гостро висловлюються про владу. Пропонувалося до семи років ув’язнення з конфіскацією майна в певних випадках. Документ не пройшов, але залишив по собі осад страху й дискусій про межі свободи слова в умовах воєнного стану.
Менш відомі, але не менш симптоматичні були спроби через медійне законодавство. Наприклад, законопроект №11321, ухвалений у 2025 році, регулював модерацію коментарів під матеріалами ЗМІ. Російська пропаганда відразу розтлумачила його як «заборону негативних коментарів про чиновників», хоча насправді мова йшла про захист медіа від відповідальності за дії користувачів за рішенням суду. Ці приклади показують, як навіть технічні зміни легко перетворюються в інструмент політичної боротьби.
Законопроект №14057: рекодифікація Цивільного кодексу під прицілом критики
Найсерйозніша загроза на сьогодні — законопроект №14057, зареєстрований 21 вересня 2025 року групою депутатів на чолі зі спікером Русланом Стефанчуком. Офіційно це оновлення (рекодифікація) книги другої Цивільного кодексу щодо особистих немайнових прав. Автори обіцяють сучасну систему захисту честі, гідності, приватності та навіть «цифрового образу» людини в інтернеті. Здавалося б, прогресивно: фейкові акаунти, крадіжка ідентичності, дипфейки — все це потребує регулювання.
Але саме тут ховаються ризики, які змусили журналістів і правозахисників бити на сполох. Пропонується автоматично вважати недостовірною інформацію, яка не підтверджена судовим вироком, а також дозволяти компенсації за «тон» публікації, якщо він не сподобався фігуранту. Для журналістських розслідувань це може стати реальною пасткою: поки суд не доведе факт корупції, будь-яка критика чиновника ризикує перетворитися на підставу для позову. Редакції Bihus.Info та Інститут масової інформації (ІМІ) прямо заявили, що норми здатні заблокувати роботу незалежних медіа.
Законопроект пройшов перше читання в листопаді 2025 року з підтримкою 271 депутата. Він вводить нові права — на цифрову приватність, на видалення інформації, що шкодить репутації. З одного боку, це захист звичайних людей від онлайн-травлі. З іншого — для публічних осіб, особливо посадовців, це інструмент, який може придушити не лише брехню, а й неприємну правду. Уявіть ситуацію: активіст пише про підозрілі тендери — і отримує позов за «зневажливе ставлення», навіть якщо факти підтверджені відкритими даними.
Емоційно це відчувається як крок назад. Українська традиція сатири й гострого слова, від Котляревського до сучасних блогерів, раптом опиняється під загрозою цивільних штрафів. Громадськість відреагувала протестами й петиціями, підкреслюючи, що справжня модернізація не повинна жертвувати свободою слова.
Законопроект №14372: кримінальна відповідальність за погрози та заклики
У січні 2026 року з’явився ще один документ — №14372, ініційований депутатами від «Слуги народу» та «Батьківщини». Він вносить зміни до статті 346 Кримінального кодексу і встановлює жорсткі терміни за публічні заклики або підбурювання до насильства щодо державних і громадських діячів, включаючи онлайн-простір. Погрози вбивством чи знищенням майна — від п’яти до восьми років, а заклики — до десяти років позбавлення волі.
Автори наголошують: мета — захистити посадовців від реальних загроз, особливо в умовах війни та гібридних атак. Стаття зараз охоплює лише безпосередні погрози, а нова редакція закриває прогалини для інтернету. На перший погляд, логічно: ніхто не має права закликати до розправи над суддею чи депутатом.
Проте критики, серед яких опозиційні політики та правозахисники, бачать ширше застосування. Формулювання «публічні заклики» і «підбурювання» можуть трактуватися суб’єктивно. Гострий пост у соцмережах, саркастичний мем чи емоційний коментар ризикують бути витлумаченими як «підбурювання». Це не пряма заборона критики, але створює атмосферу страху, де люди двачі подумають, перш ніж висловитись.
Документ направили на розгляд профільного комітету, і станом на червень 2026 року він ще не ухвалений. Проте сам факт реєстрації підігріває дискусію: де межа між захистом і цензурою?
| Законопроект | Рік | Ключові норми | Критика |
|---|---|---|---|
| №2225 | 2015 | Кримінальна відповідальність за підрив авторитету влади | Відкликано після суспільного тиску |
| №9223 | 2023 | Покарання за фейки в соцмережах на шкоду безпеці | Не прийнято, сприймався як антикритичний |
| №14057 | 2025 | Зміни до ЦК: цифровий образ, компенсація за тон критики | Ризик цензури розслідувань (за даними ІМІ та Bihus.Info) |
| №14372 | 2026 | Посилення ст.346 КК за заклики до насильства онлайн | Може поширюватися на гостру критику |
Джерело даних: офіційний сайт Верховної Ради України. Таблиця ілюструє еволюцію підходів — від прямих кримінальних санкцій до цивільних механізмів і захисту від загроз.
Правовий баланс: Конституція, Європейський суд і межі свободи слова
Конституція України в статті 34 гарантує кожному право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів. Обмеження можливі лише законом, у інтересах національної безпеки, територіальної цілісності чи захисту репутації інших. Стаття 32 захищає право на недоторканність особистого і сімейного життя, але не дає карт-бланш посадовцям.
Європейський суд з прав людини в численних рішеннях, як-от Lingens проти Австрії, підкреслює: політики та публічні особи мають терпіти ширшу критику, навіть гостру й несправедливу. Свобода преси — основа демократичного суспільства. Якщо Україна прагне ЄС, такі законопроекти повинні проходити тест на пропорційність і необхідність у демократичному суспільстві.
Українські суди вже застосовують ці стандарти, але нові норми можуть створити конфлікт. Коли цивільний позов за «образливий тон» стає легшим за доведення фактів, баланс зсувається на користь влади. Це не просто юридична деталь — це питання, чи залишиться Україна простором відкритої дискусії чи перетвориться на країну, де критика прирівнюється до загрози.
Наслідки для журналістів, активістів та звичайних українців
Для журналістів наслідки очевидні: самоцензура. Розслідування корупції серед високопосадовців стане ризикованим бізнесом. Замість фактів — обережні формулювання, щоб уникнути позову. Для активістів — страх постів у Facebook. Для звичайних українців — відчуття безсилля: влада ніби каже «критикуй, але тихо і обережно».
Соціально це може призвести до зростання апатії або, навпаки, радикалізації. Коли легальні канали критики звужуються, люди шукають обхідні шляхи — Telegram-канали, анонімні групи. Економічно — удар по медіа-ринку: незалежні видання втрачають довіру, а лояльні процвітають. Культурно — втрата традиції гострого слова, яке завжди було двигуном змін в українській історії.
За моїм досвідом спостереження за подібними ініціативами, найнебезпечніше — коли норми звучать нейтрально, а на практиці стають зброєю в руках впливових фігур. Ми вже бачили, як окремі чиновники використовували цивільні позови для тиску на журналістів.
Міжнародний досвід регулювання критики влади
У Європі баланс знайдено через чіткі стандарти. У Німеччині критика політиків захищена, але дифамація карається — з акцентом на доведені факти. У Франції існує право на відповідь, але не на видалення критики. Скандинавські країни роблять ставку на прозорість влади, а не на захист репутації. Навіть у США, де Перша поправка — святе, є межі, але вони не поширюються на публічних осіб.
У країнах, де влада обмежувала критику, як у деяких пострадянських державах, це призводило до стагнації й корупції. Україна має шанс піти європейським шляхом, якщо законопроекти доопрацюють з урахуванням експертизи ЄСПЛ і громадськості.
Практичні рекомендації: як критикувати владу безпечно та ефективно
По-перше, завжди опирайтеся на факти з відкритих джерел — реєстри, тендери, декларації. По-друге, формулюйте як думку: «На мою думку, ця дія викликає питання щодо…». По-третє, документуйте все — скріни, дати, джерела. Для журналістів — дотримуйтеся журналістської етики та звертайтеся по правову допомогу до ІМІ чи інших організацій.
Громадянам варто підтримувати незалежні медіа, підписувати петиції та брати участь у громадських обговореннях законопроектів. Влада чує голос, коли він масовий і аргументований. Критика — не ворог, а двигун прогресу. Вона провітрює систему, викриває проблеми й змушує владу працювати краще.
У підсумку, ці законопроекти — не кінець свободи слова, а тест для українського суспільства. Чи зможемо ми відстояти право говорити правду голосно? Відповідь залежить від кожного з нас — від активності, пильності та віри в те, що голос народу завжди сильніший за будь-який адміністративний ресурс.