Скільки сіл в Україні: офіційна цифра, регіони і те, що стоїть за статистикою

Станом на початок 2025 року в офіційному адміністративно-територіальному обліку України налічується 27 203 села. Це окрема юридична категорія, а не «усе, що не місто». Поруч існують селища сільського типу — близько 1 166, а вся сільська мережа (села плюс селища) сягає приблизно 28 369–28 370 населених пунктів.

Якщо рахувати країну цілком — міста, селища й села разом — на карті близько 29 711 населених пунктів. Міст — 461–463. Колишніх селищ міського типу, які з 26 січня 2024 року автоматично стали селищами, було близько 881. Цифра сіл майже не стрибає рік від року, бо нові села майже не засновують, а порожні з обліку знімають неохоче.

У 2026-му ця статистика читається втричі. Юридично село існує, доки його не викреслили з класифікатора. Демографічно воно живе, доки ввечері горить хоча б одне вікно. Політично воно українське, навіть якщо стоїть на окупованій землі. Тому коротка відповідь «27 тисяч» правильна — і водночас недостатня.

Чому на одне питання існують три різні відповіді

Людина відкриває довідник і бачить то «понад 27 тисяч сіл», то «28,4 тисячі сільських пунктів», то «майже 30 тисяч населених пунктів». Здається, ніби цифри суперечать одна одній. Вони не суперечать: працюють три різні лінійки вимірювання. Село — категорія за законом. Селище — інша категорія, теж сільська. Сільський населений пункт — парасолька для обох.

Закон № 3285-IX, який набрав чинності 26 січня 2024 року, визначив село як населений пункт із переважно садибною забудовою, де живе менше ніж 5 тисяч осіб. Селище — теж садибна забудова, але вже від 5 тисяч жителів. Місто — компактна, здебільшого багатоквартирна тканина і не менше 10 тисяч людей. Усе, що раніше називали смт, автоматично переїхало на полицю «селище», навіть якщо там мешкає півтори тисячі осіб.

За моїм досвідом роботи з регіональними довідниками, плутанина починається саме з підміни рядків. Журналіст бере «сільські населені пункти» і називає їх селами. Різниця — понад тисячу точок на карті. Бухгалтер громади бере «населені пункти» і дивується, чому в таблиці раптом з’явилися міста. Вчитель географії досі пам’ятає радянську трійку «місто — смт — село» і не помічає, що смт юридично вже немає.

Практичний приклад. Львівська область має 1 849 сіл і кілька десятків селищ. Сказати «майже 1 850 сіл» — точно. Сказати те саме про Полтавщину вже не вийде: сіл там близько 1 783–1 791, а сільських пунктів — 1 826. На Донеччині й Луганщині частка селищ і колишніх смт вища через шахти, заводи й робітничі поселення ХХ століття. Там «село» і «сільський пункт» розходяться ще сильніше.

Типова помилка 2026 року — вимагати «свіжий перепис сіл». Останній всеукраїнський перепис населення провели 2001-го: тоді нарахували 27 190 сіл, зведених у 10 278 сільрад. Адміністративний зріз Держстату по пунктах востаннє виглядав відносно повним на межі 2021–2022 років. Після цього змінювалися статуси, назви, межі громад. Фізично нові села майже не з’являються. Зникають вони на папері повільніше, ніж у житті: порожня вулиця ще роками значиться в класифікаторі КАТОТТГ.

Цифра 27 203 здається висіченою в камені. За нею стоять живі двори, зарослі сади, прифронтові вулиці під обстрілом і київські «села», де вже будують двадцятиповерхівки. Статистика тримає форму. Життя її розмиває щодня.

Ці три міфи живучі, бо кожен виростає з правдивої уривки. Так, карта густа. Так, є крихітні хутори. Так, частина сіл фізично мертва. Але адміністративний облік — це не фотографія двору, а юридичний каркас адреси, землі й права повернутися.

Де сіл найбільше і чому карта така нерівна

Сільська мережа України не розмазана рівним шаром. Захід і центр густі, як дрібний хрестик на рушнику. Схід і південь рідші: між двома кущами хат лежать кілометри поля. Найбільше сіл традиційно тримає Львівська область — 1 849. Це наслідок історичної парцеляції землі, галицького розселення й того, що навіть вузька долина могла стати окремою громадою з власною церквою, школою і цвинтарем.

Друге місце за густотою сільської тканини — Полтавщина: близько 1 826 сільських пунктів, з яких сіл приблизно 1 780–1 790. Лівобережне розселення дало безліч маленьких слобід уздовж річок і балок. Багато з них ніколи не були великими. Саме ця область 2021-го очолила сумний рейтинг порожніх пунктів: 79 сіл без жодного зареєстрованого виборця. Густа мережа тут означає не буяння життя, а дрібність історичних осередків, які старіють швидше за міста.

Житомирська область має близько 1 625 сіл. Полісся — край лісу, боліт і розкиданих осель, де хутір міг стояти за три кілометри від сусіда. Харківщина — близько 1 683 сіл: слобідська мережа, що росла від фортець, чумацьких шляхів і пізніших радгоспів. Чернігівщина тримає близько 1 429 сіл на величезній території з одним із найнижчих показників густоти населення. Вінниччина — понад 1 300 сіл на родючому Поділлі, де село століттями було економічним хребтом, а не «придатком міста».

Таблиця — не рейтинг успішності. Велика кількість сіл означає складнішу логістику шкіл, амбулаторій і доріг. У Львівській громаді можуть зійтися два десятки маленьких сіл, і кожне хоче асфальт до церкви та світло на зупинці. На Херсонщині пунктів менше, зате відстань між ними більша, а після 2022-го частина мережі опинилася під окупацією або в зоні бойових дій.

У 2026-му планувальники громад уже рідко дивляться на «кількість сіл» як на предмет гордості. Вони дивляться, скільки з них мають школу, магазин, стабільний зв’язок і хоча б кількох дітей дошкільного віку. Густа карта без дітей — це красива статистика і важке майбутнє. Рідка карта з живими фермами інколи виявляється міцнішою за мережу з трьома бабусями на десять вулиць.

Реформа 2024 року змінила словник, але не саму карту

28 липня 2023-го Верховна Рада ухвалила закон про порядок вирішення питань адміністративно-територіального устрою. Президент підписав його в жовтні, чинності документ набрав 26 січня 2024-го. Відтоді в Україні юридично існують три категорії населених пунктів: місто, селище і село. Селище міського типу, місто районного й обласного значення — ці радянські ярлики зникли з правового поля.

Критерії на папері звучать просто, майже шкільно. Місто — компактна забудова і від 10 тисяч жителів. Селище — садибна забудова і від 5 тисяч. Село — садибна забудова і менше 5 тисяч. Виняток зробили свідомо й жорстко: усі колишні смт, а їх було близько 881, стали селищами незалежно від чисельності. Інакше половина промислових поселень Донбасу, Придніпров’я й Київщини «впала» б у категорію сіл за одну ніч — без переїзду жодної родини.

На практиці це бюрократична лавина, яку 2025–2026 роки ще розгрібають. Статут громади, таблички на в’їзді, печатки старостатів, поштові адреси, реєстри нерухомості — скрізь треба було замінити «смт» на «селище». Люди вчора жили в смт, сьогодні — в селищі. Хата та сама, маршрутка та сама, фельдшер той самий. Змінилася лише полиця в класифікаторі.

У нашій практиці розбору рішень місцевих рад видно типову помилку: депутати плутають зміну категорії з перейменуванням і зі зміною меж. Це три різні процедури. Перейменувати село може Верховна Рада. Віднести пункт до категорії міста — теж парламент за поданням уряду. А от зняти табличку «смт» мали органи на місцях, не чекаючи окремого «великого закону про кожне селище». Хто затягнув, той у 2026-му досі править архіви й вивіски.

Реформа не зменшила й не збільшила кількість сіл одним розчерком. Вона змінила словник. 27 203 села лишилися селами, бо більшість і так менші за 5 тисяч. Кілька великих сіл теоретично можуть претендувати на статус селища, якщо доведуть чисельність і характер забудови. Софіївська Борщагівка з понад 25 тисячами жителів давно переросла сільський поріг. Юридично вона все ще село Київської області. Ця напруга між життям і класифікатором нікуди не поділася.

Ця стрічка часу пояснює, чому 2026-й не приніс «нової магічної цифри». Війна змінила життя всередині пунктів. Закон змінив назви категорій. Сама кількість сіл рухається повільно, бо держава обережно чіпає каркас адрес. Швидкість життя і швидкість класифікатора — різні величини, і вони вже давно не йдуть нога в ногу.

Велетні біля столиці і порожні двори в глибинці

Українське село вміє бути протилежностями в одному рядку статистики. Софіївська Борщагівка в Бучанському районі Київської області — найбільше село країни за кількістю людей. У Державному реєстрі виборців на початку 2021-го тут нарахували близько 25 882 осіб, а з орендарями новобудов цифра може сягати 30 тисяч. Поруч стоїть Петропавлівська Борщагівка з приблизно 12 386 жителями. Обидва пункти давно виглядають як передмістя Києва: багатоповерхівки, кільцеві розв’язки, кав’ярні, затори. На папері — села.

Третє місце довго тримала Лиманка під Одесою — понад 12 тисяч осіб. Костянтинівка Мелітопольського району Запорізької області за переписом 2001-го мала 12 081 жителя і вважалася класичним «найбільшим селом України». До 2022-го оцінка впала приблизно до 9 316. Після окупації Мелітопольщини точна чисельність недоступна. Нерубайське на Одещині — близько 9 090. Зимна Вода біля Львова — близько 8 776. Космач у Карпатах б’є не людністю, а площею: присілки, полонини, ліс, вулиця, яка тягнеться кілометрами вздовж потоку.

Ці «села-міста» ламають інтуїцію. Людина їде з Києва двадцять хвилин і не розуміє, чому зупинка називається селом. Відповідь юридична: статус не змінюють автоматично через забудову. Потрібна окрема процедура, політична воля й докази, що пункт відповідає критеріям селища чи міста. Доти забудовник, школа й податкова живуть у сільській оболонці, яка давно тісна.

На протилежному кінці шкали — тиша. У листопаді 2021-го на основі реєстру виборців нарахували 542 села без жодного зареєстрованого жителя. Полтавська область — 79 таких пунктів, Чернігівська — 53. Це не «статистичний шум». Це вулиці, де остання бабуся померла кілька років тому, а хату вже розібрали на цеглу. Формально село існує, бо його не зняли з обліку. Фактично його немає. Нуль виборців, утім, не завжди означає нуль людей: може лишатися дачник, пасічник, орендар поля. І навпаки: на папері 40 осіб, а зимує троє.

Як сільська мережа рідшала тридцять років поспіль

Депопуляція українського села почалася не в лютому 2022-го. Вона почалася, коли розвалилася колгоспна система, а молодь поїхала в район, потім в область, потім за кордон. З 1990 по 2018 рік з офіційної мапи зникли 426 сільських населених пунктів. За 1991–2012 роки різні підрахунки давали 641 зниклий сільський пункт, із них 601 село. Інститут демографії НАН України фіксував окрему, жорсткішу правду: сотні безлюдних сіл просто не знімали з обліку. У 2014-му таких «живих мерців» нарахували 369.

У 2015-му на межі зникнення стояли 4 684 села, де жило до 50 осіб у кожному. Це вже не одиниці — це майже кожне шосте село тодішньої мережі. Механіка завжди однакова, як добре знайомий сценарій. Спочатку закривається школа. Потім фельдшерський пункт працює через день. Магазин тримається на пенсіях. Автобус скасовують, бо возить повітря. Молода родина не повертається після гуртожитку в місті. Залишаються люди за сімдесят. Коли помирає остання з них, село ще кілька років «існує» в класифікаторі, ніби хтось от-от відчинить кватирку.

Приклади конкретні й тісні. На Львівщині — понад півсотні сіл, де менше 30 людей, хоча область лідер за кількістю сіл. На Полтавщині понад 30% сіл вважали такими, що вимирають, тобто з населенням менше сотні. На Сумщині й Чернігівщині до війни вже стояли вулиці з трьома димарями на всю околицю. За моїм досвідом розмов зі старостами, найважче не визнати село порожнім, а провести ліквідацію: потрібні рішення громади, зміна меж, інколи — згода парламенту. Папір тримає мертвих довше, ніж людська пам’ять.

У 2026-му до старої депопуляції додалася воєнна, але навіть на відносно спокійному заході тренд не розвернувся. Народжуваність у селі низька. Медичне старіння високе. Сезонна робота в Польщі й Чехії стала звичкою ще до великої війни. Цифра 27 203 тому оманливо стабільна. Вона рахує юридичні точки, а не двори, де ввечері горить світло. Хто порівнює лише «кількість сіл 2010 і 2025», бачить майже пряму лінію. Хто заходить у конкретну вулицю в листопаді, бачить іншу країну.

Ця розвилка не теоретична. Кожна сільська рада, яка стала старостинським округом, рано чи пізно сідає перед таблицею: які пункти тягнути послугами, які лишати як «землю без двору». У 2026-му правильної відповіді на всі 27 тисяч рядків немає. Є лише чесність: село може бути мертвим для школи і живим для паю в одному й тому ж кадастровому кварталі.

Війна перекроїла життя сіл, але не завжди їхній статус

З лютого 2022-го українська сільська карта отримала рани, яких один статистичний рядок не вміщує. Тисячі сіл Харківської, Донецької, Луганської, Херсонської, Запорізької, Сумської, Чернігівської, Миколаївської областей були під окупацією, на лінії фронту або під постійними обстрілами. Частина звільнена. Частина — ні. Юридично вони залишаються в складі України, у списках громад і в класифікаторі. Фізично декотрі з них — фундаменти, воронки й мінні поля.

Костянтинівка на Запоріжжі, десятиліттями візитівка «найбільшого села», опинилася на окупованій території. Чорнобаївка на Херсонщині стала іменем, яке знає світ, хоча до війни була великим селом біля аеропорту. Ягідне на Чернігівщині після березня 2022-го вже не прочитується як «просто пункт на карті»: це місце злочину і пам’яті. У Донецькій області є села, які кілька разів переходили з рук у руки, і в кожному дворі — своя дата, коли виїхали востаннє.

Окрема пастка для тих, хто рахує села у 2026-му: включати чи не включати Крим, окремі райони Донбасу, лівобережну Херсонщину. Офіційний адміністративний облік України їх включає. Це принципова позиція держави: територія не зникає через окупацію. Практичний облік населення — інша річ. Демографи оцінюють наявне населення на підконтрольній території орієнтовно в 29–31 мільйон, і сільська частка в цій цифрі вже не та, що на початку 2022-го, коли в країні (без Криму й частини Донбасу) жили близько 41,1 мільйона осіб.

Типова помилка воєнних років — оголосити село знищеним і викреслити його з голови. Юридично пункт існує, земля має кадастр, люди мають право на компенсацію, громада має повноваження. Якщо викреслити село зарано, людина втрачає адресу. Якщо тримати його вічно порожнім у реєстрі, спотворюється планування шкіл, ліків і генераторів. 2026-й стоїть саме тут: як рахувати те, що зруйноване, але не скасоване. Відповідь держави поки що однозначна — рахувати. Відповідь життя — складніша.

Громада, старостат і навіщо взагалі знати кількість сіл

З 2020 року базова одиниця влади — не сільрада, а територіальна громада. Їх 1 469: близько 409 міських, 451 селищна і 609 сільських. Кожна може об’єднувати десятки сіл. Сільський голова як окрема посада для кожного хутора зник. Натомість з’явився староста — представник громади в старостинському окрузі, тобто в одному чи кількох селах. Людина, яка шукає «свою сільраду», у 2026-му часто потрапляє на сайт громади за 15–20 кілометрів.

Навіщо тоді знати, скільки сіл в Україні? Бо від цієї цифри танцюють гроші й послуги. Освітня субвенція рахується за дітьми, але маршрут шкільного автобуса — за селами. Екстрена медицина дивиться на час доїзду до кожного пункту. ДСНС і військові адміністрації дивляться на кількість населених пунктів у зоні ризику. Енергетики — на трансформаторні підстанції. Для заголовка «27 тисяч» звучить містко. Для фінансиста громади це таблиця, у якій кожен рядок коштує асфальт, дрова для клубу і ставку бібліотекарки.

Практичний сценарій. У сільській громаді Полтавщини 18 сіл, із яких у семи живе менше 50 людей. Школу тримають у центрі громади. Автобус ходить тричі на тиждень. Староста об’їжджає округ через день. Якщо «оптимізувати» і зняти з обліку три порожні села, на папері стане чистіше, але люди, які мають там городи й могили родичів, сприймуть це як стирання. Якщо нічого не чіпати, бюджет розмазується тонким шаром по порожніх вулицях. Більшість громад у 2026-му обирає гібрид: село лишають у класифікаторі, послуги звозять до опорного пункту.

Ще один нюанс, про який рідко пишуть у популярних текстах, — поштова й кадастрова адреса. Поки село існує як пункт, у людини є «село таке-то, вулиця така-то». Після ліквідації адресу переписують на сусіднє село або на центр громади. Для спадщини, субсидій, військового обліку це місяці клопоту, довідок і черг. Тому кількість сіл — не романтична цифра з підручника. Це каркас, на якому тримається право людини бути звідкись. У країні, де мільйони змінили дім через війну, цей каркас важить більше, ніж здається з кав’ярні обласного центру.

Цей парадокс не варто висміювати як канцелярську дурість. Він захищає спадкоємність: школа, лікарня, поштовий індекс, історична назва. Різкий перепис статусів заради «логічної таблиці» зламав би тисячі документів. Україна 2026 року й без того ламає і збирає занадто багато, щоб гратися в ідеальну класифікацію заради самої класифікації.

Що цифра 27 тисяч означає для країни за межами довідника

До повномасштабного вторгнення в селах жило близько 12,7 мільйона людей — орієнтовно 30–31% населення. Рівень урбанізації тримався біля 69%. Найбільш «сільськими» лишалися Закарпаття, Буковина, Прикарпаття й Тернопільщина: частка міського населення там падала нижче 45%, а на Закарпатті містами були лише близько 37%. Найбільш міськими виглядали Донеччина, Луганщина й Дніпропетровщина, де урбанізація перевищувала 80%. Парадокс у тім, що індустріальний схід мав багато селищ і смт, а не класичних сіл. Галичина й Поділля тримали дрібну сільську мережу — і саме вона дає країні рекорд «скільки сіл».

Село в Україні — це не лише хата під черепицею й лелека на листівці. Це десятки мільйонів гектарів угідь, паї, оренда, елеватори, молочні ферми й ринок землі, який офіційно відкрили, але який досі дихає через довіреності й родинні угоди. Кожне село — точка доступу до поля. Зникло село — ускладнився контроль меж, доріг, меліорації, пожеж на стерні. Аграрні компанії, як не дивно, теж залежать від того, чи живе в селі механізатор і чи є де заправитися в жнива. Порожня вулиця — це ще й порожній сервіс для поля.

У 2026-му сільська Україна стоїть на трьох ногах, і всі три втомлені по-різному. Перша — демографія: мало дітей, багато літніх, відтік молоді. Друга — безпека: міни, обстріли, зруйновані мости, графіки світла. Третя — інституційна: громади навчилися писати проєкти на укриття й генератори, але не кожна втримує лікаря. При цьому саме село дало армії людей, техніку, волонтерські штаби й тил. Багато логістичних ланцюгів харчування й ремонту йдуть сільськими дорогами, яких немає на туристичних картах.

Відповідь на питання «скільки сіл в Україні» варто тримати в голові як тришарову конструкцію. Юридично — близько 27 203 сіл і близько 28,4 тисячі сільських населених пунктів. Демографічно — значно менше живих спільнот, ніж точок у класифікаторі: сотні пунктів порожні, тисячі — на межі. Політично — усі майже 29,7 тисячі населених пунктів країни, включно з окупованими, лишаються українськими. Хто вибере лише одне число, побачить лише один шар. Хто побачить усі три, зрозуміє, чому ця, на перший погляд шкільна, цифра досі вирішує бюджет громади, пам’ять родини і право людини повернутися додому — навіть якщо від дому лишилася тільки адреса в реєстрі.